Енергетика Непорожніх

Мене ще й на світі не було, коли мій земляк Петро Степанович Непорожній у статусі енергетика-практика починав будувати свої перші гідроелектростанції і на часі, 1947 року, успішно захистив кандидатську дисертацію. Ми вчили в школі про план ГОЕЛРО, «лампочку Ілліча» та ДніпроГЕС, дорослішали на романтиці популярних кінострічок, де співалося: «Огней так много золотых на улицах Саратова...», однак мало хто знав, що Саратовську ГЕС, яка засвітила ті «золоті вогні», крім інших гідроелектростанцій Волзького каскаду, будував наш земляк — спочатку як перший заступник міністра з будівництва електростанцій СРСР, потім, із 1962 до 1985 р., — як міністр енергетики та електрифікації СРСР. І легендарний ДніпроГЕС було реконструйовано з його легкої руки. І сибірські ГЕС, що є найпотужнішими у світі, — також результат його інженерної думки, і теплові електростанцї України (Криворізька, Придніпровська, Слов’янська, Ладижинська й інші), турбогенератори яких узагалі не мали аналогів у тодішній світовій енергоіндустрії...

За багатьма грандіозними проектами і розбудовами височіє персональна енергетика Петра Непорожнього, тоді ще живої легенди енергетичного піднесення країни. І хоч мені не судилося брати в нього інтерв’ю, писати, як про його троюрідного брата Олександра Непорожнього, нариси для місцевої та столичної преси, я просто прислухаюся до підказок своєї душі; ловлю, так би мовити, ритми логіки. І бачу перед собою чоловіка із добре знайомої мені Тужилівки (cело Тужилів Яготинського району на Київщині), який, і сам не знаючи як, виріс до величини державного мужа, в тяжкій праці та громадських клопотах заробивши собі срібло на скронях. Галузева наука під його керівництвом досягла планки міжнародного визнання, що знайшло відображення в численних його наукових працях. Сам же Петро Степанович був очільником комісії РЕВ з електроенергії, президентом її Національної ради, представником СРСР на Міжнародній конференції енергетиків у Детройті (США) 1974 року та президентом попередньої конференції — всіх його заслуг і здобутків навіть не перелічити.

Як і у випадку з іншим Непорожнім з Яготина, Олександром Степановичем. Він, хай би що там писали про нього після його смерті, підніс місцеве краєзнавство на рівень творчості й науки, бережливо плекав наш український характер — часто під злий посміх у себе за спиною. Пам’ятаю його в сорочці-вишиванці під сірим піджаком, що здавалося трохи дивакуватим на тлі повальної брежнєвської «плюс русифікації» всієї країни. Мова — мелодійна й чиста, але в ті знівечені часи різала вухо. Завжди кудись поспішав, з кимось сперечався, щось відвойовував, чимось опікувався... Він, невгамовний Непорожній, довів яготинцям, що, крім вічної гонитви за шматком хліба, існує ще й чуття нашого єдиного українського роду, без якого хліб просто стає хлібиною. Він відкрив нам очі на минуле, навчив цінувати теперішнє. По краплині зібрав хроніку відвідин Яготина національним поетом-мислителем Тарасом Шевченком. Розпочав та виграв, хоча й із сивими скронями, «битву» за спорудження пам’ятника молодому Тарасові 1972 року. Відродив із пилу флігель у маєтку князів Рєпніних, де зупинявся поет. Та що флігель! Під його енергійним керівництвом у районі створено цілий музейний комплекс, який увічнив у погруддях і монументах, музейних експозиціях та картинних галереях учорашній день рідного краю. З мудрим і люблячим поглядом у наше завтра.

Однак, приїжджаючи «з-за бугра» у свій рідний Яготин, я не бачила стільки молодих людей у картинній галереї, як, скажімо, біля яток, де вільно продавався серед білого дня — на хвилиночку! —наш американський «бадвайзер» (у більшості штатів США спиртні напої заборонено продавати особам віком до 21 року, подекуди — до 18); неподалік від алеї з бюстами Героїв-земляків якийсь молодик добряче напідпитку все ще, як і колись, почувається, як у власній вотчині, чіпляючись до жінок... Напрошуються цілком логічні порівняння: і пиво — американське, і в цінах — догнали й перегнали, нарешті, Америку, а от культури споживання, пильно регульованої законодавством, як в Америці, — як не було, так і немає. У гонитві за модерними новаціями в економіці й типовими для західного стилю життя сервісними взірцями зуміли сформувати людину як споживача, забувши велику життєву мудрість про те, що не хлібом єдиним (і не пивом з горлечка!) маємо жити. Прилавки повні, а душі в багатьох пусті. Чим їх заповнюють в Америці? Там треть населення задіяна в громадських справах, причому це переважно такі категорії, як молодь і пенсіонери: одним дається можливість заповнити позитивним дійством підлітковий вакуум, напрацювати якісь корисні навики, іншим — не відчути себе «однією ногою в могилі». Крім психологічних аспектів, уряд бачить у цьому зміцнення демократичних засад і постійно заохочує волонтерів нормативними актами, соціальними програмами.

Не кажіть мені тільки щось типу «Це вам не Америка...» — як кинула мені ліниво продавець живих квітів в універмазі Яготина пару років тому, коли я попросила в неї ще й обгортку до квітів, а в неї вони були... гм-м... крізь зуби: «Т-токо для свадьоб». Мені й досі дивно: якщо ціни не відстають від американських, то й культура сервісу має бути такого ж рівня, чи не так? Багато в чому культура навколо нас залежить від власного підприємництва, чуття на вимоги часу, живої реакції на ситуацію.

Зараз часто можна почути на зупинках та базарах в Україні: «Н-ну, куди ти, бабо, лізеш?!..» — і мені, щиро кажучи, лячно споглядати таке — за 17 років проживання на «планеті Америка» я відвикла від лексикону, що так і «пре»... Лячно за молодь, для якої головне — мобілка в нагрудній кишені, а не внутрішня інтелігентність, добра енергія душі. Боляче за тих, хто прожив життя не для себе і не для слави, а, як обидва Непорожніх, заради ідеї, якій праведно служили, і для своєї громади. Їхніх імен майже не знає підростаюче покоління, а якщо й знає, то у збідненому контексті. Хоч і відзначена медаллю Макаренка просвітницька діяльність Олександра Степановича (котрий був непересічним педагогом, автором соціально-актуальних публікацій у місцевій районці, журнальних статей, підручників та вчительських посібників з української літератури), а його внесок у розвиток місцевого краєзнавства — присвоєнням звання «Почесний громадянин міста», цього явно замало. Згідно з постановою Кабінету Міністрів від 26 червня 2000 року, в Яготині зведено пам’ятник-погруддя міністрові Петру Непорожньому, який провів електричне світло в радянську «глибинку», але й досі немає бодай скромненького погруддя на пошану Олександра Непорожнього, котрий засвітив інше світло в людських душах — інтерес до культурної спадщини України, її історичної долі. Хоч одна лише його «битва» за пам’ятник молодому Тарасові заслуговує, образно висловлюючись, медалі «За відвагу» ще за його життя. Щоб поставити пам’ятник національному поетові-мислителю у Вашингтоні, українській спільноті Америки довелося об’єднати весь свій духовний (та й фінансовий) потенціал, а він, мій славний земляк і вчитель, зробив це сам — наперекір прислів’ю «Один у полі — не воїн». Коли «Українсько-Канадський Вісник» опублікував мій нарис «Мій земляк Непорожній» узимку 2011 р., читачі стали висловлювати своє захоплення особистістю О. Непорожнього, а Роберт Сейчук, голова Товариства об’єднаних українських канадців, надіслав до Київської обласної держадміністрації листа, в якому наголосив на необхідності гідно вшанувати пам’ять Непорожнього не лише в Яготині, а й на Київщині — наприклад, присвоєнням його імені кращій школі чи культурному центрові. Однак листа, як і мого особистого звернення до держадміністрації, було розглянуто побіжно.

Залишається поки що втішатися тим, що і в Україні, і тут, на іншому краю нашого великого світу, обидва Непорожніх залишили по собі добрий спогад. Мені пощастило знайти сліди перебування Непорожнього-міністра в США восени 1974 р. У бібліотеці президента Дж. Форда зберігається список його почесних гостей, із якими вирушив президентським літаком до Детройта, що у штаті Мічиган, і серед них був міністр енергетики та електрифікації СРСР Петро Непорожній. Конференція відбувалася в період енергетичної кризи, і промова американського президента на ній не могла, звісно, не знайти відгуку в радянського міністра. Про це свідчать його зусилля в приєднанні енергосистеми України та Росії до європейської енергетичної системи «Мир», що мало забезпечити стабільність та ощадливість у користуванні нею.

Хоч сьогодні, 38 років по тому, проблему не вичерпано — вже інші президенти й міністри намагаються, як то кажуть, нагострити на ній зуби...