Тоталітаризм обіцяє нам не стільки епоху віри, скільки епоху шизофренії.
Джордж Оруелл, англійський письменник і публіцист

Феномен українського Майдану: історична та генетична пам’ять

Він повторюватиметься доти, доки не утвердимося як нація
19 грудня, 2013 - 20:03
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Майдан як праобраз нашої козацької демократії... Через кілька століть ця форма національного протесту, ба навіть вирішення наболілих питань, зосереджена у цій дивній формулі. І це не випадковість. Якщо проаналізувати нашу історію: стратегічно важливі питання, які поставали перед народом, — усі вирішувались на Майдані. І варто згадати: «У Києві на Майдані радісні дзвони Софії...» (про Злуку 22 січня).

Майдан, у певному розумінні, не тільки територія, зручна для зібрання великої кількості людей, а й символ нашої демократії, яка живе у нас підсвідомо на рівні генетичної пам’яті. Мабуть, не кожен із нас над цим задумувався, але якщо згадати історичні події минулого Козацької доби і навіть Русі за часів князя Володимира, то образ «Майдану» постійно повторюється. Важливі рішення оголошувались для народу на майдані: князівські грамоти, гетьманські універсали та Переяславська рада (також відбулася на майдані). Така формула єдності політичних лідерів і народу притаманна тільки нашій нації, в якій задіяні дві активні сторони: влада та народні представники. Майдан був формою демократичного голосування, порад, і навіть прообразом «круглого столу» чи громадянського суспільства в сучасному розумінні або всенародного віче з погодженим рішенням обох сторін. Протягом століть ця форма народного волевиявлення неодноразово повторювалася і буде повторюватися у майбутньому, бо близька нашій ментальності та нашим традиціям.

Майдан завжди відбувається за участі народних героїв — вихідців із низів та чинної влади. Саме Майдан народжує національних героїв і міфологеми, які живуть в пам’яті народу, фольклору, творчості. Майдан — сакральне середовище.

На етапі встановлення нації і формування її в перші політичні та державні союзи з’являються власні міфологеми: це або ідеальний герой, виходець із народу, або розумний мудрець, або ж державний діяч — мужній та сильний. У національній творчості, особливо в усній його формі — фольклорі зберігаються праобрази національних міфологем. На етапі утвердження нації з’являються міфологеми в образі харизматичного лідера, який здатен об’єднати  батьківщину навколо ідеї, за яку готовий віддати своє життя.  Коли помирають національні міфологеми, у нації наступає регрес, вона відмирає духовно, а потім — і фізично.

Міфологема — явище складне. Це усталений образ громадської свідомості, який живе у національній пам’яті, передається нацією генетично. Звичайно, цей процес регулюється політичними подіями та історичною необхідністю, національними кризами. Характер міфологеми залежить також від шляхів досягнення нації свого утвердження. Українська нація бачила ідеал свого утвердження в національній державі, яку б очолював харизматичний лідер. Міфологемами можна пояснити проблему інтеграції молодої України у світову спільноту.

Міфологеми спостерігаємо в сучасній державі, коли люди створюють навколо певних осіб ореол слави, містифікують його до святого. Знову ж домінує духовний аспект. Згадаймо лише студентську «Революцію на граніті», яка, між іншим, також відбувалася на Майдані. Спочатку покладали надію на першого президента, потім носили на руках дисидентів. Пригадую випадки, коли люди їх вважали ледь не святими: для народу вони — герої, які постраждали за національну ідею.

Політична міфологема — найпопулярніша національна міфологема сучасності. Війна ідей та ідеалів — так можна назвати це явище. Постійний пошук національного лідера, власне національного, бо державний політик повинен бути національно свідомим. В міфотворчості української нації є один історичний парадокс: з одного боку — вона прагне гетьмана, з іншого — ненавидить будь-яке приниження та рабство. Цей парадокс і дав життя відомому вислову про ментальність українців: де двоє українців — там три гетьмани...

Міфологема гетьмана свого яскравого образу набула під час Помаранчевої революції. Народ скликав Майдан і обрав свого «президента». Звичайно, пройшов час і кожен бачить, що національна міфологема, яка жила під час 2004 року, вже недієздатна. Ющенка роздивились як політика та людину. А він виявився недосконалим. Проте міфологема не зникне. І коли на політичному небосхилі знову засяє нова зірка — український народ нового героя перетворить в міфологему, і відбудеться це на Майдані.

Майдан — середовище творче. Разом із тим, Майдан є нашою великою потребою у національному катарсисі — національному підйомі. Доведена до розпачу нація, стомлена й розчарована, потребує нового відродження, нових національних патріотичних емоцій, нових ідей та героїв. Майдан як головний образ з’являється у той чи інший час невипадково. Для майдану потрібно, щоб наше суспільство визріло, щоб терези народного гніву та терпіння «дійшли до краю», щоб засвітилася «національна іскра». Рушійною силою майдану була і буде молодь — сьогодні студенти — представники нової генерації з одного боку, і влада, яка часто символізує відсталість, стереотипність, вороже налаштована до поступу.

Майдан — місце нашої національної згуртованості. Так, так, саме згуртованості. Саме Майдан демонструє нам кращі риси нашої національної ментальності — взаємодопомоги і співстраждання з потерпілими: стаємо добрішими, співчутливішими, готовими допомогти харчами, грошима, транспортом, тоді як у буденності не проявляємо цих рис один до одного. Саме на Майдані відчуваємо дух єдності, сили духовності й віри в себе      — те, чого нам найбільше бракує.

Майдан — символ духовності та дієвості національної ідеї. Як не дивно, але саме на Майдані наша національна ідея реалізовується і набуває уже практичного значення: виринають національні символи, співаємо гімн, одягаємо національну символіку, демонструємо солідарність із постраждалими під час «кривавого побоїща». Майдан об’єднав усі громадські інститути — духовенство, пресу, політиків, громадян... А це вже високий рівень прояву громадянського суспільства.

Сьогодні Майдан має назву Євромайдану. Це означає, що наше суспільство визріло до того, що проблема зовнішньої політики, а також майбутнього — у наших руках, що потребуємо докорінних змін, що хочемо зруйнувати стару «совкову» систему, яка тріщить «по швах», що потребуємо нового духовного відродження... Звичайно, єврореволюція, як і попередні: помаранчева та «на граніті» не є революціями справжніми. Звичайно, були і будуть надії та розчарування, але Майдан уже створив національну міфологему, яка житиме у нашій національній пам’яті та історії.

Євромайдан демонструє нам готовність суспільства до якісних змін, а також готовність Європи рахуватися з нами. Живемо у важкий час, час очищення, бо пройшли півшляху, щоб позбутися рабської психології. Зате Майдан у нас всередині, він живий... Він буде повторюватися доти, доки не набудемо міцного національного ґрунту, не утвердимося як нація серед європейських націй, не зруйнуємо «совкову» свідомість, не повернемо собі своє національне «я», не віднайдемо свого національного шляху. Майдан — наша національна форма суспільного діалогу, яка притаманна тільки нашій нації (навіть при ланцюгових реакціях громадських протестів у інших країнах). Євромайдан — не тільки наша сучасність, це вже наша історія.

Марія ПАВЛЮХ, дисертантка ЛНУ ім. Івана Франка
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments