Які ж несвоєчасні рішення можновладців... Коли вони за що-небудь, нарешті, після довгих сумнівів вирішують взятися, життя вже пішло вперед, і вони знову залишаються перед розбитим коритом.
Павло Скоропадський, український державний, політичний і громадський діяч, останній гетьман України

«Гей, соколи...»

Жах, із якого воскресла Україна!
21 квітня, 2007 - 00:00
ЦВИНТАР ТАБОРУ У СТРІЛКОВІ

Щось станеться, хтось скаже слово — і через деякий час визріває у нас думка. Рік тому, під час круглого столу в редакції газети «День», коли в розмові про Підляшшя ми обговорювали події 1917— 1921 р.р., пані Лариса Івшина поставила запитання: «А чому в нас, українців, не було свого Пілсудського?». Цього року, 80-ї річниці цілої низки подій, започаткованих утворенням у березні 1917 р. Української Центральної Ради, це запитання повністю актуальне — чому Пілсудський, ставши на чолі Польської держави, зумів оборонити її самостійне політичне буття, при тому ще й приєднавши шмат етнічних земель України, Білорусі та Литви, а Грушевському та Петлюрі показалося це не під силу? Не вдалося навіть повторити половинчастого успіху Хмельницького — утворення під чужим протекторатом автономної Гетьманщини (хтось може сказати, що таким утворенням стала організована більшовиками Радянська Україна, але вона була швидше наслідком половинчастості успіху ленінської ідеї побудови «держави селян і робітників», яка, не дивлячись на подальші перебудови: сталінську терором та горбачовську — гласністю, так і розвалилася).

Якщо немає наміру розглядати подробиці історичного календаря, то загальна відповідь може бути дуже простою —після завершеного у 1795 р. розділення Речі Посполитої (до речі, з російського боку трактат з Прусією та Австрією підписував «малоросіянин» — канцлер цариці Катерини і світліший князь Олександр Безбородько) поляки стали нацією без держави, адже зберегли свою аристократично-шляхетську політичну еліту, яка перетворила ХIХ сторіччя в епоху боротьби за відновлення національного суверенітету, а у 1918— 1920 р.р. зуміла ангажувати в цю боротьбу народні маси. Українці на зламі XVIII—ХIХ ст. стали вже майже повністю позбавленим національного інстинкту етносом («малоросійським плем’ям»), і століття романтизму та націоналізму було епохою боротьби невеличкого гурту інтелігенції за зародження самої нації, яка не завершилася й тоді, коли I світова війна перетворилася в боротьбу за нову політичну карту Центральної та Східної Європи. Ця недовершеність українського націотворення, з його прірвою поміж надіями та потребами і можливостями мобілізації народу, іменем якого проголошено спочатку автономію Української Народної Республіки, а згодом і її державний суверенітет, перетворила всю нашу пізнішу історію у суцільний жах.

Все ж історія, хоч якою б вона була, залишиться вичитаною у книжках розповіддю, як казка про змія Горинича чи залізного вовка. А моє Північне Підляшшя залишалося осторонь величних та трагічних подій — Визвольних змагань, Голодомору, боротьби УПА. Емоції, які тоді вирували, не передавалися нам із оповіддями дідів онукам, не «дивилися в вічі» крізь вписані в історію знакові місця рідного краєвиду. Тому, хоч як би це парадоксально виглядало, темні сторінки української історії минулого сторіччя мені прийшлося відчути не на українській землі, а заїхавши торік, у серпні, аж під столицю Великопольщі — Познань. Там, неподалік м. Слупца, розташований цвинтар, на якому поховано декілька тисяч українських солдатів — «петлюрівців», котрі у 1921—1923 р.р. були інтерновані в таборі у Стрілкові (Strzalkowo). Цвинтар більше кілометра в довжину і веде до нього повна вибоїн грунтово- болотяна дорога — посеред зораних полiв та багатогектарних площ буряків. І сам цвинтар багатогектарний, адже там покоїться близько 8 тис. cолдатів. Цей табір був закладений німцями ще у 1914 р. для полонених із російської армії.

Над стернями та буряками я побачив квадрат буйної зелені, з кущами і деревиною, закований у бетонний паркан. А серед цієї зелені білiв пам’ятник з восьмиконечним хрестом — світився, наче у серпневому сонці в святковий день, адже було свято Преображення Господнього. Це був самотній вартовий над тисячами заритих у чорнозем.

Від металевої брами з надписом «Cmentarz wojenny» проведена до бетонного пам’ятника-хреста дорога із бетонних плит — прорубана в зелені. А довкола трава, зілля, кущі, липи та тополі. Ці дерева виросли із козацької крові. Над всім цим ще й спів галасливих птахів. Але цей пташиний гамір лише підкреслював тишу безлюддя. Здавалося, що фізично чую заупокійну молитву та відчуваю вдячну пам’ять нащадків: страждання, самотність, туга, чи навіть страх, який не чужий і героям... Здавалося, що все це піднімається невидимим туманом із землі, повзе ланами сонливих трав, простягає лабети з-поміж стеблин звіробою. Це жах, яким було пронизане повітря, яким напухала голова... Хотілося тікати... Але від минулого — не втечеш!

Все ж таки могили тих, які рушили «в бій кривавий від Сяну до Дону» та загибли в боях, — не причина, щоб лити сльози, адже їхньою річкою жодний народ не доплив до майбутнього. Не за те ж ставали вони віч-на-віч зі смертю, щоб ми плакали, а за те, щоб жили мирно і радісно...

Як без крові і болю не народжується дитина, так без страждань і крові, пролитої в боях, не народжується повноцінна нація. Кров героїв — це спай для будівлі свободи, це дріжджі, завдяки яким пишно виростає насущний хліб рідного слова, пісні і національного духу.

Приходьмо на святі місця пам’яті, бо саме нашою пам’яттю душі предків втамовують свою спрагу і голод!

Юрій ГАВРИЛЮК Фото автора
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ