Треба за всяку ціну обминати ...широкі, розкриті двері і шукати правдивої великої брами, над якою віють непідроблені, неперелицьовані прапори нашого духу
Олена Теліга, українська поетеса, публіцистка, літературний критик, діячка ОУН

Глухонімі поети, або «Вам не уникнути покарної руки!»

6 червня, 2014 - 14:27

Це з вірша М. Рильського «Вогонь, залізо і свинець». Написаний у перший день минулої війни з фашизмом, а опублікований п’ятого дня її.

«Це знову напад? З ворогом двобій? / Ми чуєм, нене! Ми йдемо на бій!» А це з вірша Павла Тичини «Ми йдемо на бій», що з’явився друком уже на третій день фашистської окупації України.

До цього можна додати, що й пісню «Вставай, страна огромная» написано теж третього дня війни, а композитор Александров для учасників військового ансамблю писав ноти на шкільній дошці крейдою, бо не було коли чекати друку: п’ятого дня війни радіо донесло її до всього (Царство Небесне!) СРСР!

Я далекий від того, щоб тужити за есесером, чи когось переконувати, що літературне слово здатне втихомирити «байстрюків Єкатерини» (Т. Шевченко) у Криму чи в східних областях України. Давно минули ті часи, коли С. Гордєєв про свій вірш, надрукований у «Правде Украины», міг сказати: «Еще два таких стиха и империализму п... капец». Але чому таке затишшя в сучасній літературі, зокрема — поезії? Чому жоден із сучасних поетів на другому місяці паскудства путлерівських п’яних легіонів у Криму й на Донбасі не оприлюднив своєї хоча б якоїсь позиції? Хоча б такої, як Шевченкова:

Во Іудеї, во дні они,

Во время Ірода-царя

В Сіоні й навколо Сіона

Романські п’яні легіони

Паскудились... а цар...

Самодержавний государ!

Лизав у ліктора халяву...

Великий Кобзар цими словами протестував проти культових практик російського православ’я і проти тих доморощених іродів, які лизали  1859 року халяви і тому ж православ’ю (московському патріархату), і кривавому імператору Александру, якого народовольцям удалося заспокоїти лише з шостої спроби...

Беру до рук «Літературну Україну» і «Українську літературну газету» за квітень-травень 2014-го: немає в них жодного твору про те, що Третя світова війна розпочалася із загарбання українських земель. Є одна чи дві «колективні» заяви, яких ніколи ніхто не читав і не читатиме, є широкомасштабні відзначення ювілеїв «і мертвих, і живих», а про все інше... «Як у рот води. Ідуть і ніби поглухли, поніміли» (О.Гончар). Якби не Інтернет та культурологічне «Слово Просвіти», то ніхто б поетично й не знав, що в Україні розгулює «московська блекота» (Т. Шевченко) і «Самольоти гудуть, бо... фронти і фронти» (А. Малишко). Де, зокрема, Поети-Герої нашої неньки (запитую себе!), котрі не раз розповідали, що бували в усіх гарячих точках планети і когось там утихомирювали? Чому вони сьогодні не зважуються відвідати хоча б один хутір палаючої Донеччини? А там же є і свої відділення Спілки письменників, і свій Поет-Герой Білаш Борис Федорович... «Гей, хто в лузі?»

Якщо поетичний образ когось із літераторів покинув, то розказали б хоч газетним словом, як замість одержаного 1954 року Криму (одержаного не під дулами «чоловічків», а на основі постанов трьох Верховних Рад) в України відчахнули (для Росії) таку ж площу із Сумщини, Харківщини, Луганщини й Донеччини; як того ж 1954 року спускалася компартійна рознарядка, щоб з кожного українського села було відправлено у Крим на вічне поселення по дві-три молодих українських сім’ї... Саме вони підняли кримське сільське господарство, занедбане (після злочинної депортації звідти татар) переселенцями з Уралу й Сибіру (у них протягом 1944—1954 років нічого «не расло и не растёть»), нагодували всі кримські санаторії, допровадили туди із Запорізької ГЕС електроенергію, прокопали північно-кримський канал з дніпровською водою (виклянчив цей проект у кремлівських кабінетах черкаський голова облради Іван Лутак, якого «перекинули», щоб не був такий розумний, на посаду кримського секретаря обкому партії) і зрештою (із забаганки Кремля) довели Крим до того (за допомогою липового референдуму), що він став «исконно русской територией»...

Слова М. Рильського, які стоять у заголовку («Вам не уникнути покарної руки!»), стосувалися нападників на Україну 1941 року. Але, думаю, не тільки...

Михайло НАЄНКО, професор, лауреат Шевченківської премії, заслужений діяч науки і техніки України

Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments