Найрідкісніша мужність - це мужність думки
Анатоль Франс - французький прозаїк, літературний критик

Гол у власні ворота,

або Як «Cільські вісті» опинилися за межею всенародної акції
19 серпня, 2011 - 00:00

Початок цій благородній справі поклав лист із села Любимівка Солонянського району Дніпропетровської області від Галини Василівни Заболотньої, адресований поету-академіку, Герою України Борису Олійнику. По суті, це був лист-сповідь дочки фронтовика, який загинув на своїй рідній, або, як пише авторка листа, на «районній землі», неподалік власного дому й саме того року, коли вона народилася. У матері-вдови залишилося на руках четверо малих діток-півсиріт.

А приводом для написання листа стали почуті по радіо вірші поета, присвячені матері. І хоча, як зізнається авторка листа, вона всі їх знає напам’ять, однак той виступ її схвилював по-особливому. Тоді й висловила у листі до поета давно вимріяне й наболіле: «Я хочу, щоб Ви, Борисе Іллічу, чия мама після того, як загинув батько, теж стала вдовою, кинули клич до народу: «Побудуймо пам’ятник Матері-Вдові. Я перша дам 100 гривень із пенсії».

Але оскільки Галина Заболотня не знала адреси Бориса Олійника, то свій лист надіслала до газети «Сільські вісті» з проханням передати його поету. Так і «зустрілися» долі двох дітей війни — напівсиріт. І, як мовиться, з півслова не лише зрозуміли одне одного, а й стали ініціаторами Богоугодної, за словами поета, акції «Збудуймо всенародний пам’ятник Матері-Вдові». Незабаром ця ініціатива отримала двох добровільних очільників — Український фонд культури (голова Б. І. Олійник) і газету «Сільські вісті». Було створено координаційну раду.

Тож восени 2008 року все складалося якнайкраще. Тодішній голова редакційної ради газети І. В. Сподаренко розумів моральне й патріотичне значення цього почину, в тому числі й для зростання авторитету газети. А тому всіляко сприяв, аби він набрав масового розголосу на її сторінках. Словом, кожен опікувався своєю справою: Український фонд культури — збором коштів, відкривши для цього спеціальний банківський рахунок, а «Сільські вісті» публікували листи читачів на підтримку акції й списки благодійників.

Але сталося непередбачуване — у грудні 2009 року пішов із життя Іван Васильович Сподаренко. Не буду вдаватися у подробиці одноосібного зосередження влади газети в руках директора підприємства ПП «Сільські вісті» В. І. Сподаренка, а ось про нездорові симптоми алергії у нового керівника до акції варто сказати. Суть полягала у відмові від пропозиції Українського фонду культури спільно провести великий благодійний концерт за участю відомих митців України й зібрані кошти (пожертвування) від якого передати на пам’ятник. Тим більше, що від газети вимагалося небагато.

Невідомо з яких міркувань, але в той час, коли акція вже, по-перше, набрала масового характеру й кількість благодійників наближалася до трьох тисяч, а сума внесків до 300 тисяч, і, по-друге, завдяки клопотанню Бориса Олійника до справи щодо виділення земельної ділянки для пам’ятника підключилися прем’єр-міністр і мер столиці, очільники «Сільських вістей», зігнорувавши, в тому числі волю головного редактора, вирішили відверто загальмувати акцію.

У членів координаційної ради склалося враження, що у такий спосіб «Сільські вісті» хочуть скласти з себе обов’язки одного із організаторів, але не наважуються публічно про це заявити. Варто згадати лише один факт: незадовго до цього відбулося одноосібне розформування директором редакційної ради, обраної свого часу на загальних зборах трудового колективу, членом якої з перших днів її існування був Борис Олійник. Не беруся стверджувати, що одне пов’язане з іншим, але певний логічний ланцюжок у діях нового «господаря» «Сільських вістей» простежується. Але навіть незважаючи на такий неетичний жест, Борис Ілліч продовжував співпрацю з газетою заради благородної мети.

«Терпіння увірвалося після 9 травня, — довелося почути від багатьох членів координаційної ради. — Сподівалися, що В. І. Сподаренко і В. О. Журавель схаменуться і напередодні Дня Перемоги знімуть блокаду акції. Сама дата до цього зобов’язувала. Але цього не сталося. Тому координаційна рада, аби не ускладнювати ситуацію, була змушена терміново змінити головного інформатора акції й перенести її реалізацію на майданчик іншого часопису, конкретно — на шпальти «Голосу України».

І згодом, 9 червня, у газеті «Голос України» з’явилася перша публікація під уже відомим закликом «Збудуймо всенародний пам’ятник Матері-Вдові». Й лише після цього у «Сільських вістях» почали бити на сполох, мовляв, нас обікрали, серед білого дня поцупили всенародну акцію. Саме про це засвідчує грізна заява редколегії газети, проти якої, до речі, був головний редактор, на адресу комісії з журналістської етики.

Що ж так розсердило редакційну колегію «Сільських вістей», що вона звинуватила «Голос України» й її головного редактора не більше й не менше — «у публічному привласненні спільної акції «Сільських вістей» і Українського фонду культури»? Більше того, сільськовістяни залишили «за собою право подати судовий позов на газету «Голос України» за образу честі й гідності та зазіхання на ділову репутацію».

Невідомо, як воно буде із тим позовом до суду, а комісія з журналістської етики своє рішення вже винесла. Її вердикт цілком логічний і очікуваний: «Вивчивши матеріали справи та одержані пояснення сторін конфлікту, комісія не виявила істотних підстав для звинувачення редакції «Голосу України» в порушенні журналістської етики, оскільки редакція «Голосу України» не самочинно перебрала на себе акцію «Сільських вістей» зі спорудження пам’ятника Матері-Вдові, а зробила це на вмотивоване прохання координаційної ради акції». Більше того, комісія закликала «керівництво і творчі колективи обох редакцій «знайти порозуміння заради благородної справи» й водночас звернулася до «редакційних колективів інших засобів масової інформації долучитися» до цієї всенародної акції.

Однак ці конкретні й виважені пропозиції комісії не влаштували керівників «Сільських вістей». Бо подані після цього координаційною радою в липні нові списки благодійників у «Сільських вістях» не з’явилися досі. Тоді як «Голос України» їх опублікував відразу. А отже, акція триває. Але без участі в ній «Сільських вістей». Кому потрібна ця мишача метушня, таке близькозоре позерство?..

Аркадій МУЗИЧУК, заслужений журналіст України
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments