Корінь демократії в активності громадян, а запорука - в забезпеченні прав людини.
Зеновій Красівський, поет, письменник, громадський та політичний діяч, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи

Градус справедливості в постмайданній Україні

Чи готові українці жертовно захищати захисників своєї ж держави?
27 квітня, 2018 - 12:21

Законність, правопорядок мають велике значення для країни, яка воює. Важко було в цих умовах досягти абсолютної справедливості, але кожна країна по-своєму виходила із ситуації. Без перегинів, звісно, не обходилося, але був орієнтир, чіткі установки: оце свій, а це — ворог. Набагато гірше, коли й таких установок немає. Або є, але в кожного свої. Тоді суспільство починає втрачати моральні орієнтири, і це дуже небезпечно.

***

...Ми ж воюємо якимось особливим чином, прагнучи «проскочити між краплями». Для прикладу розповім реальну історію. Колишній боєць АТО з позивним «Улянич» родом із Донбасу. На окупованій території в нього залишилася власна квартира. Від самого початку подій 2014-го Улянич був на Майдані, а потім поїхав воювати на схід. Хоч за віком міг би і не робити цього. Два роки воював у складі батальйону «Айдар», був на передовій, ризикуючи не лише отримати снайперську кулю в голову чи ворожий осколок у серце, а й потрапити в полон. А це для донецького найстрашніше... На фронті пощастило, а от на невоюючому «материку» — навпаки. Про це трохи детальніше. Ще навесні 2014 року, коли тривала постмайданна ейфорія і кожен учасник Майдану був своєрідним символом, «Уляничу» допомогли друзі. Знайомі знайшли для «Улянича» маленький покинутий будиночок, де на той час ніхто не жив. Це було підсобне приміщення, але після невеликого ремонту там можна було б і жити. Саме там і зареєстрували донеччанина як переселенця, звідти він і на фронт пішов. Коли він воював, найняті ним робітники перекрили шифером дах, зробили деякі інші роботи. Однак на той будиночок зазіхнув місцевий «авторитет», який пообіцяв це зручне місце своєму знайомому і вже взяв за нього гроші. Так прямо, не соромлячись, і сказав про це «Уляничу». Сказав, щоб донеччанин забирався з того місця сам, бо інакше його витурять силою. А оскільки боєць добровольчого батальйону виявився незговірливим, то одного недоброго дня трохи облаштований і вже майже придатний для життя будиночок здійнявся полум’ям... А вкладено в нього було чимало — майже вся зарплата військовика упродовж багатьох місяців. Звертався «Улянич» до поліції, але зрозумів, що працівники правоохоронних органів того «авторитета» зачіпати не будуть. І від місцевих чув: мовляв, у нього сильні покровителі в столиці. У цю неймовірну історію я не відразу й повірив. Невже ось так нахабно можна плювати в душу українським патріотам із Донбасу, яких поки що явно не тисячі, а десятки, в кращому разі — сотні? Відтоді довелося колишньому воїну-добровольцю бомжувати в Києві. У немолодої вже людини різко погіршився стан здоров’я, почали руйнуватися суглоби... І ось тут ми спостерігаємо явище, яке можна було б назвати «торжеством обмеженої справедливості». Побратими не забули про «Улянича», час від часу прилаштовували його то в госпіталь, то в санаторій. Там і ліки всі необхідні, і дах над головою. І лише тепер має вирішитися питання з житлом. Але чому це має робитися за наш з вами рахунок? Адже і лікування, і нова квартира коштують чимало грошей! Чому не розплатився той, хто організував і вчинив підпал майже готового та придатного для життя будинку? Виходить, вчорашні нічого не бояться і не вірять в те, що Україна зміниться настільки, щоб справедливість важила більше, аніж зв’язки та гроші...

***

Українці поки не готові жертовно захищати захисників своєї ж держави. Тому можна з певністю прогнозувати зростання числа правопорушень на побутовому ґрунті з участю атовців. Ображені захищатимуться власними силами і, напевно, робитимуть це досить радикально. Бо не може бути такого, щоб на фронті — герой, а вдома — слизняк. Помста і розплата за несправедливість траплятимуться й надалі. Незалежно від того, чи станемо ми ці речі замовчувати, чи ні.

Щоб подібного не було, треба радикально змінювати роботу правоохоронних органів. Адже є безліч випадків побиття наших нещодавніх захисників. Причому нерідко нападники не приховують своєї ненависті до «укропів». Уявіть собі картину: нападає на одного молодого атовця група людей. Збивають з ніг, валять на землю, одна дебела жінка сідає на нього верхи і починає душити, паралельно роз’яснюючи й аргументуючи свою антиукраїнську позицію. І це — на благополучній проукраїнській Полтавщині! Так-от, не мстився юнак, все робив по закону. Але справу швидко закрили, адже не було серйозних тілесних ушкоджень. Але ж побратими знають! І тому протест проти несправедливості в певних середовищах накопичуватиметься. У Покровському районі, що на звільненій Донеччині, чотири хулігани, яких кожен воюючий назвав би «сепарами», побили батька й сина за проукраїнську позицію. Син швидко оклигав і тепер служить в ЗСУ, а батько потрапив надовго до лікарні; врешті-решт, так і не одужав, став інвалідом. Хто буде годувати родину? Справу спочатку хотіли спустити на гальмах — мовляв, звичайна побутова бійка і «легкі тілесні ушкодження», але схоже, що офіційна інвалідність призведе до її перегляду. Прикро, що розслідують неохоче, справа рухається, «як мокре горить», дружина побитого втратила купу грошей і здоров’я. Добре хоч те, що не нагородили поки «сепарів». У цій історії дивує те, що сепаратистами (хай навіть побутовими) на Донбасі займається поліція, а не СБУ. Адже все село знає, що чоловіків побили за проукраїнську позицію. Село знає, а слідчі, виходить, не в курсі?

***

А ще в соцмережах наткнувся на розпачливого листа жінки із Херсонщини: «Напишіть, хто може, я втратила свого єдиного сина...» Зрозумівши, що йдеться про матір учасника АТО, не міг не відгукнутися. Через деякий час запропонував зустрітися в Києві. Під час розмови зрозумів, що на настрій самотньої жінки суттєво впливає і та обставина, що живе вона не в самому Херсоні (де її обов’язково підтримали б волонтери), а в невеликому селі, де місцеві «ватники», обговорюючи загибель односельця, цинічно кажуть: «Дурний, що пішов воювати...» І цей факт також свідчить про те, що наша воююча держава мало дбає про надійність тилу. Принаймні, є багато сфер, куди руки поки не доходять.

Сергій ЛАЩЕНКО
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments