Не всяка людина здатна бути при владі, а лише така, що за природою своєю прагне до правди і справедливості.
Станіслав Оріховський-Роксолан, український письменник, оратор, публіцист, філософ, історик, полеміст, гуманіст доби Відродження

Хай не згасне дух Iрини Сеник!

10 років тому пішла із життя українка надзвичайної мужності й стійкості, великих талантів і дієздатності
24 жовтня, 2019 - 17:16

Десять літ тому покинула земний світ і полинула до Бога душа однієї з найдостойніших, найвідданіших дочок України — Ірини Сеник. Вона — з когорти тих, кого називаємо Духовними Матерями українства.

«Вона — справжній взірець отого особливого галицького феномена, коли молоду людину міжвоєнного часу виховували дві великі школи: школа ОУН і школа Митрополита Андрея Шептицького. Й обидві ці школи вживалися в тодішньому галичанинові, як дві природи — корпускулярна та хвильова — в єдиному феномені світла», — так писав про Ірину Сеник Мирослав Маринович, правозахисник і політв’язень совєтських таборів, віце-ректор Українського Католицького Університету.

Оці дві школи та ще родинне джерело справжнього патріотизму зумовили феномен Ірини Сеник як Українки надзвичайної мужності й стійкості, великих талантів і дієздатності.

За участь в Організації Українських Націоналістів зазнала багатолітнього ув’язнення в сибірських таборах, була правозахисницею, активісткою Української Гельсінкської групи, а також — медсестра, поетеса, талановита вишивальниця, громадська діячка, — такі іпостасі цієї незвичайної жінки, і в усіх них вона — непересічна, яскрава.

ФОРМУВАННЯ СВІТОГЛЯДУ

Народилася Ірина 8 червня 1926 року у Львові в родині колишнього січового стрільця Михайла Сеника. Навчалася в «Рідній школі» імені Данила Галицького та приватній дівочій гімназії Іллі та Іванни Кокорудзів «Українського педагогічного товариства». Ці навчальні заклади ревно плекали високий український дух в обставинах поневолення Галичини Польщею.

На формування світогляду Ірини впливали як свідомі батьки, «Рідна школа» та професори приватної гімназії Іллі та Іванни Кокорудзів, так і Церква на чолі з Митрополитом Андреєм Шептицьким, який щиро опікувався українськими навчальними закладами і з яким згодом Ірині пощастило не лише спілкуватися, а й працювати.

1939 року Ірина стала членом Юнацтва Організації Українських Націоналістів, а з 1941-го вже була повноправною активісткою ОУН.

Закінчивши гімназію, вона влаштувалася на працю в митрополичій консисторії УГКЦ, яка діяла під керівництвом Андрея Шептицького.

Одночасно як активістка ОУН працювала в крайовому відділі пропаганди. В Організації Ірина зустріла своє перше й палке, але таке коротке кохання — Богдана Куницького. Заарештований «першими большевиками», він врятувався з тюрми під час німецького бомбардування і наприкінці 1941 року пішов з похідними групами на Східну Україну, де й поліг у вирі боротьби. Назавжди залишився в її серці й у віршах. Писати вірші Ірина почала з дев’яти років...

1944 року Ірина поступила на факультет іноземних мов (англійська філологія) Львівського університету. Однак довго вчитись не довелося.

ПЕРШИЙ АРЕШТ І ЗАСЛАННЯ

11 грудня 1945 року Ірину Сеник було заарештовано «визволителями» за участь у національно-визвольному русі. Після порівняно недовгого, але дуже жорстокого слідства її було засуджено 2 березня 1946 року за звинуваченням у «зраді Батьківщини» (ст. 54-1 п. «а», 54-11 КК УРСР) на десять років таборів, п’ять років позбавлення прав і довічне заслання.

Покарання відбувала в таборах Іркутської області («Озерлаг», «Ангарлаг»).

У центральній каторжній лікарні їй вимушено зробили операцію, бо мала страшний свищ, який виник від сильних побоїв під час слідства й далі набирався. Після операції вона не могла ходити, її трохи підлікували і знову направили на важкі роботи (лісоповал, шпалозавод, кам’яний кар’єр). На кам’яному кар’єрі камінь зламав їй праву руку, знову була доправлена до лікарні. Також перенесла операцію на перитоніт. Проте інвалідом її вперто не визнали. Про всі ці страждання Ірини Сеник з болем згадує її подруга по неволі Ніна Вірченко.

Страдницька доля випала й усій родині Ірини. 1944 року заарештували її сестру Леоніду за участь у визвольному русі. Згодом заарештували батьків і малолітнього брата Романа за те, що були родичами «двох бандиток».

Після відбуття десяти років таборів Ірину Сеник 1955 року було етаповано на заслання до міста Анджеро-Судженськ Кемеровської області, де провела 13 років. Там було багато українських засланців, там зустрілася з мамою, сестрою і братом. Батько Михайло Сеник пропав безвісти в совєтських казематах.

Перебуваючи на засланні, Ірина заочно закінчила Новокузнецьке медичне училище, здобула диплом з відзнакою, працювала медсестрою в лікарнях. Згодом довелося поїхати до Ленінграда на складну операцію хребта, яку, на щастя, виконав відомий академік Петро Корнєєв, про якого пані Ірина завжди згадувала з вдячністю. Після операції тривалий час пролежала в гіпсі, отримала першу групу інвалідності, але попросила замінити її на другу, щоб мати можливість заробляти на прожиття.

І знову повернулась до «Анжерки», як називали це невелике шахтарське містечко, де було багато засланців зі Львова.

ДРУГИЙ АРЕШТ І ЗАСЛАННЯ

Лише у вересні 1968 року Ірину Сеник звільнили із заслання, проте із забороною повертатися до рідного Львова. Оселилася в Івано-Франківську, з труднощами влаштувалася на роботу операційною сестрою в протитуберкульозному диспансері. І долучилася до правозахисної діяльності. Встановила контакти з оунівцями й шістдесятниками, спілкувалася з киянками-подругами по ув’язненню Оксаною Мешко та Ніною Вірченко, брала активну участь у виданні підпільного вісника, організованого В’ячеславом Чорноволом, допомагала в розповсюдженні самвидаву, спрямованого проти русифікації та національної дискримінації українського народу.

Ірина Сеник увійшла до Івано-Франківської та Львівської груп захисту політв’язнів, подавала скарги й протести на захист Валентина Мороза, Святослава Караванського та ін., збирала кошти на підтримку родин політв’язнів. За нею було встановлено негласний нагляд, почастішали виклики на допити.

У грудні 1969 року вона підписала заяву 16-ти колишніх політв’язнів «Знову камерні справи?» проти практики засудження в ув’язненні на ім’я голови Президії Верховної Ради УРСР. Цю заяву було опубліковано в «Українському віснику» № 1 за 1970 рік, вона транслювалась по «Радіо Свобода».

17 листопада 1972 року Ірину Сеник вдруге заарештували за звинуваченням у проведенні «антирадянської агітації та пропаганди» (ст. 62 ч. 2 КК УРСР). Звинувачення спиралися здебільшого на вилучені в ході обшуку матеріали, які висвітлювали кричущі вади і зловживання совєтської системи.

Під час слідства Ірина Сеник голодувала вісім діб, щоб домогтися права писати і вишивати. Писала вірші на клаптиках паперу, а на шматочках полотна вишивала мініатюри на релігійну тематику.

26 січня 1973 року Івано-Франківський обласний суд визнав Ірину Сеник особливо небезпечною рецидивісткою, але з огляду на інвалідність засудив на шість років ув’язнення і п’ять років заслання.

Покарання відбувала в Мордовії, у жіночій зоні в селі Барашево Теньгушовського р-ну. Там відмовилася від праці, сказала, що більше не працюватиме, а покарань уже не боїться, бо «страх давно втратила».

У мордовських таборах товаришкою Ірини Сеник була Дарія Гусяк, котра відбувала там свій 25-річний термін, а також нові ув’язнені — шістдесятниці Ніна Строката, Ірина Калинець, Надія Світлична, Стефа Шабатура, Оксана Попович та ін.

Спільно брали участь у голодуваннях, зокрема, на захист Василя Стуса, писали листи і звернення до світової громадськості, звертаючи увагу на «кричущі порушення елементарних прав людини в СРСР».

Після мордовських таборів у листопаді 1978 року Ірину Сеник повезли на заслання. Брат Ірини клопотав, щоб їй дозволили відбувати заслання разом із ним та матір’ю в Кемеровській обл., проте клопотання не було задоволено. Її завезли в Казахстан, у Талди-Курганську область.

На засланні Ірині Сеник не видали жодних документів, тож не могла одержувати грошові перекази. Зате одразу ж поставили під нагляд. Працювала вона прибиральницею в готелі. Незважаючи на прикрі обставини, вона не втрачала своєї активності, спілкувалася з політзасланцем Віктором Рцхіладзе, зі свідомими казахами, листувалася з Борисом Антоненком-Давидовичем, який раніше відбував там заслання. У Казахстані її відвідав колишній політв’язень Василь Дейко із Борислава, з котрим після заслання вона одружилася.

У лютому 1979 року Ірина Сеник стала членом Української Гельсінської Групи. 30 жовтня 1979 р. жінки-члени УГГ Оксана Мешко, Ніна Строката й Ірина Сеник звернулися до світової громадськості та людей доброї волі з документом «Ляментація», в якому повідомляли про численні факти «ескалації державного терору і наклепів проти учасників правозахисного руху в Україні».

Звільнили Ірину Сеник 17 серпня 1983 року, проте заборонили працювати за фахом. Оселилася в місті Бориславі, що на Львівщині, саме це місто розташоване за 101 км від Львова, як було їй приписано. Тут — чергова проблема, створена КДБ: дали вказівку ЗАГСу не реєструвати шлюбу цих двох «запеклих» українських політв’язнів. Однак знайшлася порядна й смілива працівниця, котра пізно ввечері без свідків їх розписала.

РОЗБУДОВА ВІЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ

Ірина Сеник перебувала під неофіційним наглядом репресивних органів аж до проголошення незалежності України.

З перших днів незалежності України Ірина Сеник, котра 1991 року була повністю реабілітована, з головою поринула в працю розбудови вільної держави. Здавалось, вона забула про свою інвалідність та різні хвороби...

Вона заснувала Товариство української мови та Українську Гельсінську Спілку (УГС) у Бориславі, вступила до відновленого, що його було заборонено совєтською владою, Союзу Українок й очолила місцеве відділення СУ.

1995 року Ірина Сеник стала співзасновницею Всеукраїнської ліги українських жінок (ВЛУЖ) і була обрана першою головою Львівської обласної організації ВЛУЖ, опрацьовувала структуру організації, своїми цінними вказівками й досвідом сприяла розвитку Ліги...

Однак і в незалежній Україні, обстоюючи національні ідеали, їй доводилося протистояти антиукраїнським силам, що вона рішуче й відважно робила, хоч іноді траплялося потерпіти за це. Так 26 лютого 2002 року, після її палкого виступу на підтримку виборчого блоку «Наша Україна», троє невідомих побили й пограбували її.

За свою діяльність пані Ірина була відзначена багатьма нагородами і званнями.

В останні роки життя пані Ірина, поховавши чоловіка, сама була прикута хворобою до ліжка. Померла 25 жовтня 2009 року в м. Бориславі.

Похована Ірина Сеник 27 жовтня 2009 року на полі почесних поховань на Личаківському кладовищі у Львові. Величавим та велелюдним був її похорон, а сама вона залишилась гідним образом героїчної та незламної Української жінки...

Лідія КУПЧИК, Львів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ