У вогні перетоплюється залізо у сталь, у боротьбі перетворюється народ у націю
Євген Коновалець, український громадсько-політичний діяч

Iсторія одного листування

До 90-річчя вченого, філософа й керамолога Леоніда Сморжа
9 листопада, 2017 - 19:42
ЛЕОНІД СМОРЖ ІЗ ВЛАСНИМИ ВИРОБАМИ. КИЇВ, 1988 / ФОТО ЯРОСЛАВА ДАЦЮКА

У листопаді минуло б 90 років від дня народження філософа й керамолога, доктора філософських наук, професора Леоніда Сморжа. Окреме місце в багатолітній подвижницькій праці науковця посідає його вагомий внесок в українську культуру. Однією з граней цієї діяльності були взаємини Леоніда Сморжа з мистецьким світом, а саме з його представниками — народними майстрами. Зі спогадів науковця: «Предметом спеціальної уваги гончарювання і гончарі стали вже після закінчення університету. Почалося це з випадкового відвідування виробництва, невимушених розмов зі знайомими та незнайомими працівниками: гончарями, малювальницями та ін. Поступово я пройнявся їхніми інтересами, проблемами, думами і настроями».

Чи не першим у цьому сенсі на думку спадає ім’я опішненської майстрині глиняної іграшки Олександри Селюченко. Двоє українських велетів — філософ-науковець Леонід Сморж і народний філософ Олександра Селюченко. Тільки їхнє знайомство відбулося набагато раніше, ніж захоплення Леоніда Сморжа гончарством. У своєму щоденнику Олександра Селюченко писала: «Пам’ятаю, приїхав зразу ж після війни моряк, молодий, красивий. Гула опішненська молодь про нього, особливо дівчата. Пішла поголоска між дівчатами: ой який гарний моряк! Пригадую, була осінь, але ще було тепло. Цвіли квіти, і була місячна ніч. Моряк... ішов додому, в Млини. Порівнявся він з нами, пішли разом. Стояв у ті часи по центральній вулиці, неподалік від нашої, великий будинок з ґанком на вулицю. Ми сіли там і довго розмовляли толково. Потім він провів мене до вулиці, куди мені треба було іти додому. Заново ми з ним познайомилися вже наприкінці шістдесятих, коли він уже був ученим».

МЕМОРІАЛЬНА ДОШКА ГОНЧАРЦІ ОЛЕКСАНДРІ СЕЛЮЧЕНКО (АВТОР — ВОЛОДИМИР ЦІСАРИК) НА СТІНІ ГОНЧАРНОЇ СЛАВИ УКРАЇНИ. ОПІШНЕ, ПОЛТАВЩИНА

Леонід Сморж не пригадував тієї першої зустрічі, та увагу постаті Олександри Селюченко приділяв наступні 40 років. На перший погляд годі було знайти двох таких різних людей. Утім, існувало й те, що їх об’єднувало. Насамперед, обоє були людьми, котрі випередили свій час, людьми, які вміли дивитися далі й бачити більше, людьми, котрі думали про майбутнє української культури. Їхня дружба — це спілкування споріднених мистецтвом душ, що зігрівалося багаторічним листуванням. Серед епістолярію Олександри Селюченко, який зберігається в Національному архіві українського гончарства, чільне місце займає її листування з Леонідом Сморжем, світлини, подаровані на згадку, вітальні листівки до свят зі щемливими підписами: «Шановна Олександро Федорівно! Від щирого серця вітаю вас з Новим 1982 роком! Бажаю Вам, видатному художнику, визначній людині, добрій і чуйній жінці, великих успіхів, творчої наснаги, доброго здоров’я, веселого настрою, вірних друзів та повного щастя! Ваш Л. Сморж».

Олександра Селюченко була одинокою жінкою, та цей тягар частково компенсувався за допомогою вірних друзів. Саме через листування Олександра Федорівна підтримувала зв’язки з людьми, яких вважала близькими по духу.

Усі листи глибокі, щирі, безпосередні, подеколи гіркі й безнадійні. Безсумнівно, Олександра Селюченко писала те, що лягало на серце, і не гадала, що її листи можуть стати літературно-історичними документами.

«Дорогий Леоніде Панасовичу!

Дякую за увагу і пам’ять Вашу. Багато Ви мені присвоюєте, але це Ви один. Мабуть, Ви малограмотний по відношенню до мене. «Гуде вітер, верне в полі, гуде, ліс ламає, шука козак свою долю, а її немає». Зла вона, як та відьма. Дивилася вчора по телевізору кіно про вишивальницю з Коломиї. Вона старіша від мене. Поважний, урівноважений образ. Вона каже: коли мені тяжко, я сідаю вишивати. Подумала, а я плачу й ліплю, буває і так. Ох, і крутить хуртовина на всі боки. Весна, а зима господарює, не хоче уступати весні... Наче з рукава сипле сніг. Коли прийде край оцим зимнім мукам...»

Жива народна мова автора зі щирим побажанням загального добра, щирою любов’ю до рідного краю і народного мистецтва. Листи виказують справжню сутність майстрині, не приховуючи внутрішніх суперечностей. Вражає глибина сприйняття всього: природи, почутої пісні, прочитаної замітки в газеті, побаченого в телепередачі тощо. Кожен із прочитаних листів дає відчуття доторку до живих подій та живих людей, про що Леонід Сморж 2001 року писав: «Олександра Федорівна, безсумнівно, була розумною жінкою з великим потенціалом і досить широким кругозором, і мислила вона оригінально, висловлюючи часом думки філософського змісту... Її власні думки, яскраві та оригінальні... її мудрість буттєва — і базувалася вона майже цілком на інтуїції, а її висловлювання формувалися стихійно. Вона багато роздумувала про життя і смерть, про людей та природу, про добро і зло, красу й мистецтво, творчість і побут — особливо після чергових ударів долі. Думки її були насамперед плодами безсонних ночей і страждань, отже, мислителем та філософом вона була мимоволі».

Унікальними є й листи Леоніда Панасовича, які зберігаються в персональному фонді Олександри Селюченко Національного архіву українського гончарства.

Довготривале спілкування не тільки з Олександрою Селюченко, а й з іншими опішненськими гончарями дало змогу Леонідові Сморжу глибоко пізнати психологію народного майстра, що особливо яскраво виявилося в монографії «Гончарівна (одержима керамікою)». Леонідові Панасовичу вдалося відтворити свої відчуття від особистого спілкування зі славетною мисткинею і прослідкувати за перебігом її життя.

Олександра Селюченко та Леонід Сморж були тими історичними персоналіями, яким випало з’явитися в потрібний час у потрібному місці. Оригінальне бачення світу, властиве їм обом, часто робило їх малозрозумілими й подекуди самотніми в тому середовищі, в якому вони перебували. Втім, минули роки, і двоє постатей української культури ХХ століття — заслуженого майстра народної творчості України, майстра народної кераміки Олександри Селюченко та філософа, керамолога, доктора філософських наук, професора Леоніда Сморжа — повертають собі належне їм місце в історії рідного краю і пам’яті народу, того народу, для якого вони так багато зробили.

З ініціативи Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному було створено Меморіальні музеї-садиби всесвітньо відомої гончарки Олександри Селюченко та філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа. Знаковими подіями стало відкриття на їхній території глиняних погрудь цим непересічним особистостям. Образи двох українських геніїв втілив у монументальних роботах головний художник Музею-заповідника, заслужений працівник культури України Юрко Пошивайло. На стіні Гончарної слави України в Музеї мистецької родини Кричевських відкрито меморіальні дошки, які увічнили в бронзі творчі постаті Олександри Селюченко (автор — народний художник України, заслужений діяч мистецтв України Василь Ярич) та Леоніда Сморжа (автор — скульптор Володимир Цісарик).

Традиція пошанування видатних постатей українського гончарства, чиї долі переплелися з Опішним, — не лише данина історії національної культури, це — заповідання для прийдешніх, поклик берегти рідне коріння — основу буття Сьогодення й Майбутнього.

Наталя ІБРАГІМОВА, завідувач Меморіального музею-садиби гончарки Олександри Селюченко
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments