Перший-ліпший брехун і ошуканець може розвалити цілу державу, тоді як упорядкування речей навіть в одному домі неможливе без ласки Божої.
Іван Мазепа, український військовий, політичний і державний діяч, Гетьман Війська Запорозького

Кожен «Післясмак» – це світла радість

Про статті у «Дні», які спонукають до діалогу
8 квітня, 2016 - 12:46

...Уже багато років я залюблена у рубрику Людмили Засєди «Післясмак». Не можу точно визначити жанр її п’ятничної колонки. Він особливий, оригінальний. Для мене кожний «Післясмак» — це світла радість. Спочатку я не вловила такого глибинно-філософського мережива думки. Скільки асоціацій, алюзій, тонів, напівтонів. Ніби жоден із героїв статей не «тягне» на героя. Всі життєві колізії можуть здатися на перший погляд незначними, буденними. Але ж які вони, і герої, і події. Значні, великі! Часом іронічно-щедрі, мінорні, великодушні, недріб’язкові. Все, про що пише Людмила Засєда, до чого спонукає, над чим пропонує подумати, що побачити, мені таке близьке, органічне. Я справді «смакую». Не в подруги ж я набиваюся, а говорю журналісту, що його праця спонукає до діалогу, хоч і в монологічному варіанті.

...З 2013 року я вийшла на пенсію і приїхала в Київ няньчити онуку Марію. Зараз їй уже п’ять років. Було лячно, нелегко, думала — розгублюся, страждатиму. Приїхавши в столицю України, живу по вулиці Ованеса Туманяна. До речі, в цьому будинку мешкав Леонід Биков. Другою своєю частиною будинок стоїть по вул. Флоренції. У вестибюлі відгороджене місце для консьєржа. Але я його не застала. І подумала, що можна було б там влаштувати бібліотеку зі змінним фондом. Думка ця з’явилася сама по собі, аж потім я вже побачила в Києві такі бібліотечки. Спочатку я клала прочитані номери «Дня» з табличкою-пропозицією: «Прочитав моє — поділися своїм». Газету забирають, таблички також, а натомість нічого не з’явилося. Можна було б подумати, що мені просто не дісталося «обмінного фонду». А навіщо ж знищувати табличку?

...Якось шукала Театр імені Франка. На тому місці, де він стоїть, жменьці-долоньці, так тепло, як у вулику. А ще вона мені нагадує затишну вітальню. Почала пошуки з того, що запитала у продавця карток поповнення «Київстар». Але  жіночка якось зніяковіло сказала, що вона не знає, де театр. На цьому ж розі систематично закликають поїхати в Межигір’я. Ця екскурсія, як на мене, вид мазохізму. Та чоловік, який приналежний до «культури», послав мене шукати театр у протилежному напрямку. Але, на щастя, я знайшла справжню киянку. Вона сказала, щоб я йшла за нею. На мою розповідь про запрошення відвідати Межигір’я і молоду пані тільки махнула рукою: «Вони такі кияни...» І я пішла «смакувати» вулицею Городецького.

Дякую «Дню» і пані Людмилі. Все-таки «десь на півночі є рожеві мохи, і однолюби-маскарони, і дівчата з голубами, і кожен ґудзичок мріє про свою петельку».

Валентина АСЕКРІТОВА, Київ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments