Найрідкісніша мужність - це мужність думки
Анатоль Франс - французький прозаїк, літературний критик

Магдебурзьке право ХХI століття

Дайте селянинові те, що йому належить по праву, і він нагодує державу, Європу, світ
5 червня, 2015 - 14:55

Не будемо уподібнюватися до страуса. Багато сфер нашого громадського життя — спорт, бізнес, естрада, книговидання, друкована періодика, армія, карні органи, адміністрація, радіо і телебачення — більшою чи меншою мірою піддалися впливу русифікації. Перед у цій справі веде телебачення, доходять до смішного поради лікаря, рибалки-аматора, правника, психоаналітика, екстрасенса, хазяйновитого господаря, навіть кухаря — виключно мовою агресора.

Пересічному українцеві досі всіляко навіюється думка про його меншовартість. Цьому сприяє і фарисейство деяких наших політиків, які часто публічно розмірковують про значущість української культури і мови, духовності в розбудові держави, а притому не соромляться зізнаватися, що в сім’ї, побуті вони російськомовні... На додачу — при нагоді розповідають нам про сорокалітній перехід Мойсея з іудеями Синайської пустелі, що маємо в запасі ще цілих п’ятнадцять років, що ще не всі реформи провели, не все приватизували. Як говорить один мій приятель: «Наб’ють шлунки, а там і про душу згадають».

А розпочинати всяку справу треба зі слова, адже згідно з біблійною мудрістю слово є Богом, починати — зі свого, питомо українського слова. Бо чуже слово є тим ґрунтом, на якому проросли Крим, Донбас, а ще можуть прорости «Харківська і Бессарабська республіки»...

Подорожуючи селами і невеликими містечками, все ж тішу себе думкою: «вона ще живе, вона ще не вмерла». Бо є в Україні чудова природа, родючі чорноземи, мудрі і працьовиті люди. Однак немає громадянського суспільства, місцевого самоврядування.

Одвічний український громадський устрій, магдебурзьке право і сільська громада — сьогодні лише історія.

Як повернути в сьогодення виборних війтів (а не призначених районною бюрократією) з лавою райців, як надати громаді писані права та обов’язки, щоби в її фактичному підпорядкуванні були як саме поселення, так і ниви, ліси, пасовища, сіножаті, дороги й мости? Колись державі, в особі короля чи князя, які були гарантами вольностей, громада сплачувала стабільну десятину, а решта коштів від власного господарювання залишались на місці. Добре господарював — процвітаєш, погано вів справу — сам і винен. Побутувало таке поняття, як шарварок, коли односельцеві всією громадою за день-два будували хату, приводили до ладу шляхи, мости, греблі чи придорожні рови. Вийти з громади через якусь провину було великою бідою: позбавлена людської підтримки людина була приречена на люмпенізацію чи навіть смерть.

Зруйнувати громаду, як основу українськості, намагалися столипінські реформи, радянська колективізація, голодомори, депортації... Сьогодні ця руїна, яка ще якимось дивом тліє, просить порятунку...

Свідомі та хазяйновиті селяни не мають державної підтримки, їхні ініціативи і можливості притлумлені гнітючою вседозволеністю суддів, міліції та прокуратури, негідниками типу депутата Лозинського.

Дайте селянинові те, що йому належить по праву, і він нагодує державу, Європу, а ще й возвеличить себе як його славні предки — Ханенки, Терещенки і Симиренки. А українське село збентежене майбутньою аграрною реформою, бо цілком може трапитись так, що наш одвічний землероб залишиться без землі.

Володимир ГИЖИЙ, Львівщина
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments