Воля, визволення - от той конечний прапор, до якого тягнеться все, до якого прагнуть і вояки з мечами, і моралісти з заповітами, і поети з віршами.
Василь Липківський, український релігійний діяч, церковний реформатор, педагог, публіцист, письменник і перекладач, творець і перший митрополит Української Автокефальної Православної Церкви.

«Медіа-русифікація»,

або Хто привчить читати та слухати українською?
25 жовтня, 2003 - 00:00

Доброго дня, шановна редакціє!

Звертаюсь до вас з приводу дражливої для мене теми мовної проблеми в Україні. Я не русофоб і з повагою ставлюсь до наших північних сусідів, російської культури, мови, вітаю їхню наявність в Україні, але чітко усвідомлюю, що на першому місці в нашій державі має бути українська мова. Тож хочу зосередити свою увагу на ситуації в ЗМІ.

Спочатку про ТБ. Декілька останніх років ми спостерігаємо засилля російських телепрограм на нашому ТБ: нескінченні серіали зранку, вдень і ввечері, різноманітні ток-шоу, часто доволі цинічні й вульгарні за своїм змістом, щодня пропонуються нам до перегляду. У цих передачах нас обтяжують російськими проблемами, пропагують російський світогляд. Аргументація керівників українських каналів, коли їм закидають щодо засилля російських програм, така: мовляв, ми — комерційні канали й ставимо в ефір ті програми, які мають відповідний рейтинг і залучають при цьому гроші рекламодавців. Деякі кажуть, що російські програми і фільми якісніші, тому що в Росії рекламний ринок удесятеро більший за український, і — відповідно — в їхні програми і фільми вкладається більше грошей. Тобто за таких умов виходить ніби замкнуте коло. Більшість українського населення любить дивитися російські програми, точніше, їх привчили до цього ще за радянських часів. А хто ж привчить українських глядачів дивитись свої програми та фільми?

Отже — певно, що це не тільки моя думка — ситуацію слід врегулювати на законодавчому рівні, насамперед збільшуючи вимоги до українських телеканалів щодо підвищення кількості національного продукту державною мовою.

Тепер торкнусь питання українських FM-радіостанцій, якщо, звичайно, їх можна назвати українськими. Знаючи ситуацію в Києві та в багатьох інших містах, мушу сказати, що вона дуже невтішна. Українську мову від ведучих чути рідко, здебільшого вдень, коли слухачів мало. Натомість у вечірньому ефірі домінує «великий и могучий». Деякі станції взагалі ігнорують державну мову. Враховуючи те, що FM станції слухають здебільшого підлітки та молодь, ця верства населення підлягає просто шаленій русифікації. Я вже навіть не кажу про пісенне наповнення цих FM-станцій, яке, як відомо, на 60 — 70% складається з пісень російських виконавців. Із вітчизняних можна почути лише трьох-чотирьох виконавців, переважно «розкручених», що «засвітились» у Москві. А де ж решта? Для них існує «відмазка» під назвою «неформат». Отак і живемо.

Але тут постає питання. Коли всі ці станції отримували ліцензію на право мовлення, в ній був зазначений суттєвий відсоток мовлення українською. Так куди ж він подівся? Запитання в першу чергу до Нацради з питань телебачення та радіомовлення, яка має контролювати цей процес. Також цікаво було б дізнатися, яка квота встановлена для українських виконавців?

Далі торкнусь проблеми преси. Останнім часом спостерігаю за постійною появою на українському ринку всіляких газет, розкішних глянцевих журналів. Тематика різноманітна: політика, мода, спорт, природа, відпочинок, мистецтво, вивчення іноземних мов, жіночі, чоловічі, дитячі видання. Вони активно рекламуються, просуваються на ринок у всіх регіонах і мають досить пристойні наклади. І всі вони випускаються російською. Це не враховуючи численних уже існуючих російськомовних видань, які просто наводнили Україну. Натомість я не чув, щоб останнім часом з’явилось якесь цікаве україномовне видання. Кількість україномовних газет та журналів у роздрібному продажу можна перерахувати на пальцях двох чи навіть однієї руки. І вони взагалі відсутні на численних розкладках на вулицях і в метро багатьох українських міст, при цьому Київ не є винятком. А де ж створення україномовного соціокультурного простору? Де державний протекціонізм стосовно друкованого українського слова? Де закони, за якими видавцеві було б вигідніше видавати українською?

З одного боку, я розумію, що видавець має право обрати будь-яку мову для свого видання — був би попит. Але з другого — є усвідомлення того, що за наявності однакових умов для російськомовної та україномовної преси перша буде просто витісняти з ринку другу, що вона успішно зараз і робить. А твердження, що переможе в першу чергу якісне видання, незалежно від мови, просто не витримує критики — люди, привчені до російської, будуть віддавати перевагу саме їй. Почав же діловий тижневик «Галицькі контракти» випускатись також і російською, натомість я щось не бачу, щоб російськомовний «Бизнес» почав виходити українською.

Отже, на часі є створення системи податкових пільг для друку та розповсюдження української преси. У нас є Державний комітет з питань інформаційної політики. Що скажуть його фахівці, а також депутати з відповідного комітету Верховної Ради?

Побудова будь-якої держави неможлива без урахування такого чинника, як державна мова, яка є цементуючим фактором, що гуртує представників титульної нації та національних меншин в одне велике міцне утворення — політичну націю. Ми хочемо, щоб наші діти ходили до українських шкіл, то чому ж не даємо їм можливостей читати, слухати, дивитись українською?

З повагою Олександр ЧЕРНИШЕНКО, Фастів, Київська обл.

Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ