Працювати треба ідейно, щоб дати свою духовну лепту для рідного народу
Кость Левицький, український державний діяч, адвокат, публіцист

Місце Буджака в Україні

Регіон має отримати надійне «щеплення» проти безглуздих вигадок «русского мира»
15 червня, 2018 - 11:56

Минулого року луганчанин Валентин Торба написав до всеукраїнської газети «День» статтю з трішки провокаційною назвою: «Як зробити з Ізмаїла фортецю українського духу?». Вже тоді задумався: а чи це реально? Адже, згідно з даними переписів, відсоток українців у цьому придунайському місті ніколи не перевищував 38%. Навіть про Одесу з її 62% українців не скажеш, що вона є «фортецею українства», а що ж тоді казати про найбільше місто Південної Бессарабії? Хоча... Але «фортецею» українського духу Ізмаїл може стати скоріше в переносному значенні. Тобто, отримати надійне «щеплення» проти безглуздих вигадок «русского мира». Поки що Буджак (ще одна історична назва Південної Бессарабії) багато в чому нагадує Донбас 2013 року. Щеплення тут попереду. Є два варіанти: Росія провокує тут сепаратистські виступи, а український народ рятує (як і на Донбасі) свою країну від подальшого розчленування. Другий варіант — просвітництво та масові контакти молоді та інтелігенції Буджака з рештою України. Перший варіант не є фантастикою... В Придунав’ї і сьогодні багато хто з чиновників готовий вбратися у вишиванки. А ось стати українцями, державниками — поки що ні.

ПРОЄВРОПЕЙСЬКІ ЦІЛІ ТА МОЖЛИВА АЛЬТЕРНАТИВА

Чи є бодай одна приваблива ідея, яка могла б об’єднати поліетнічне населення Буджака? Вважаю, що такою могла б стати ідея Придунайської Швейцарії. Усвідомлюю, що і її можуть поставити собі на службу проімперські сили. Але треба, щоб не поставили. Контакти буджакців із Києвом, Запоріжжям, Полтавою, Львовом повинні широко висвітлюватись у ЗМІ. А головне — їх повинно бути багато. Ідея Придунайської Швейцарії має стати всеукраїнською. Скепсис стосовно цієї ідеї неминучий. Але ось переді мною лежить стаття Ігоря Сюндюкова «Соборність: нове прочитання» (газета «День» від 22.01. 2016 року). Стаття досі не застаріла, хоч їй уже два роки. В ній відповідь скептикам: «Чому більшовикам вдалося утримати владу і знищити Українську республіку? Тому, що більшовики мали стратегічні й амбітні цілі, які ними рухали та об’єднували. А українці не мали стратегічних цілей — просто хотіли, щоб їх не чіпали...» До 2014 року ми і в Криму, і на Донбасі користувалися подібними установками. «Щоб не чіпали». Результат відомий — понад десять тисяч матерів оплакують своїх синів. Настав час спробувати альтернативні варіанти.

А що думають самі люди? Щоб розібратися в ситуації, я намагався якнайбільше спілкуватися з мешканцями краю.

НА ТИСК ІЗ КИЄВА ЧИНОВНИКИ РЕАГУВАЛИ Б АДЕКВАТНО. А ПОКИ...

Досить конструктивною здалася мені позиція болгарки Інни Дерменжі з Ізмаїла. Вона наголосила, що є болгаркою як мінімум у сьомому поколінні. Адже раніше не дуже віталися змішані шлюби. Але до освітнього процесу Інна підходить із раціонального боку: «Чи варто вчити хімію, фізику болгарською? Думаю, що краще вчити ці предмети українською. Бо інакше вийде так, що держава сама «випихатиме» болгар із України. Бо, де вони ще отримають вищу освіту? А я хочу, щоб мої земляки залишалися на місці, в обжитому нами Придунав’ї. Звісно, рідну болгарську мову знати треба добре. Я сама вивчила її за два місяці наполегливої роботи. Але після цього диктанти з болгарської писала вже на рівні відмінників...» А ще Інна Дерменжі вважає, що народи Буджака найкраще об’єднає ґрунтовна гуманістична ідеологія. Коли в центрі уваги суспільства буде не національний інтерес, а людина та її потреби.

***

Оскільки мрію про всеукраїнське обговорення теми Придунайської Швейцарії наведу думку мешканця Київщини, відомого барда В’ячеслава Купрієнка, який до війни мешкав на Луганщині. Про свій минулорічний виступ у Арцизі В’ячеслав розповідає детально: «окрім афганських пісень, я співав і розповідав про АТО, хоча тут ця тема, вочевидь, не в моді... Таке враження, що Радянський Союз тут заснув летаргічним сном. І те, що в цій місцевості не утворилася «БНР («Бессарабська Народна Республіка») заслуга не стільки місцевих патріотів (хоч і їм величезна подяка!), скільки чинника відсутності пролетарів, як таких. Бо регіон на 100% аграрний. Друга причина полягає в тому, що Бессарабія є надто розмаїтою в етнічному сенсі. Тобто тут, окрім змішаного населення в містах, є майже моноетнічні села болгарські, молдавські, гагаузькі... Мова панує російська. З офіційних промовців лише заступник мера щось із папірця прочитав українською. Та ще подяки-дипломи оголошувалися державною мовою...»

Далі бард каже: «Совок тут відчувається на всіх рівнях: промовці, усі як один, із папірця говорили штампами 27-го з’їзду КПРС. В особистих бесідах лунала думка: «Кому эта война нужна?» Це про АТО. Щоправда, люди зовсім не агресивні і згодні на все, щоби їх тільки не чіпали. Мабуть, це прояв провінційності, завдяки якій тут так і не реалізувалася ідея «БНР».

***

...Пригадав, що стосовно української патріотично налаштований албанець Олександр Дерментлі сказав мені так: «Українізація повинна відбуватися! Без неї тут не утвориться єдина спільнота. І ніколи не буде стабільності. Але вона повинна проводитися розумно». Здавалося б: хто проти розумної українізації? Але за якою шкалою цю «розумність» оцінювати? Щодо цього ізмаїльський активіст Юрій Осика сказав так: «Мої українські предки живуть під Ізмаїлом ще з кінця ХVІІ століття. Тому прикро, що на державному рівні нічого не робиться для того, щоб убезпечити цей край від сепаратизму. Якщо в процесі декомунізації прибирається «совкова» назва, то замість неї часто вводять колишню назву царського періоду. Назвати вулицю іменем українського патріота капітана Світличного, який загинув у зоні АТО, влада категорично не хоче. Схоже, що існує негласна рекомендація не починати процес українізації. Бо вона не потрібна «совкам». Навіть якщо болгарин воював у зоні АТО і буде болгарською мовою виступати в болгарській школі, він все одно говоритиме про Україну. Тому атошників нікуди й не запрошують. Запросять радянських «ветеранів», чорнобильців, афганців... Не всі афганці є «совками», є такі, що й на Донбасі воювали за Україну, але таких точно не запросять! І тут уже вина столиці. Києву важливо, щоб тут не було активних проявів сепаратизму. А що буде за рік, два, київських чиновників не цікавить. Їх цікавлять грошові «потоки», а не стабільність у державі...»

***

Отже, Буджак. Надто великий виступ, надто вразливе з географічної точки зору місце... Тому ідея Придунайської Швейцарії це добре, але спрацює вона лише за умов консенсусу національних еліт та ефективної роботи наших спецслужб. А поки що для громадянського суспільства роботи тут — непочатий край...

Сергій ЛАЩЕНКО
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments