Корінь демократії в активності громадян, а запорука - в забезпеченні прав людини.
Зеновій Красівський, поет, письменник, громадський та політичний діяч, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи

Моменти з життя ученого

Леонід Арсенійович Булаховський був одним з останніх могікан, які ще зберігали риси старовинної інтелігенції
15 червня, 2018 - 11:53

Природжений інтелігент, високоосвічений, приязний, шляхетний у будь-яких ситуаціях. Духовний спадкоємець О. Потебні. Шанував його світоглядні переконання, поділяв уболівання за стан української мови. Для Булаховського науковий авторитет ученого неодмінно мав поєднуватися з його високим моральним рівнем. Тільки тоді його дослідницька праця буде серйозною і важливою. Відзначаючи таке поєднання в О. Потебні, він і сам був його зразком.

З 1944 до 1961 року Леонід Арсенійович очолював Інститут мовознавства АН УРСР. На цій посаді мав неодмінно бути член партії, а він ним не був. Це непокоїло партійне керівництво Академії, його не раз «тягли» в партію, та все безрезультатно. Аргументував так: комуніст повинен добре знати науку марксизму-ленінізму, а мені вже пізно її вивчати. Іншому «уповноваженому» зізнавався: як член партії я буду змушений доповідати десь про моїх колег, а я цього не можу.

Учень Л. А. Юрій Володимирович Шевельов після війни емігрував до США. Радянська служба безпеки намагалась дістати його й там. Залучили до цього І. К. Білодіда, який став намовляти Л. А. і зарубіжних учених писати на Шевельова пасквілі, щоб очорнити його перед науковим світом. Та Л. А., як людина порядна, завжди відповідав у тому самому дусі, мовляв, я нічого осудного про Шевельова не знаю.

Зазвичай, прочитавши частину праці свого аспіранта, Л. А. вертав її із своїми зауваженнями, які разом потім обговорювали. Колись ледь помітні галочки олівцем не були пояснені. Потім стало зрозуміло: ті галочки стосувалися вжитих у тексті прізвищ цитованих мовознавців, які були розстріляні чи заслані в табори. Мабуть, Л. А. знав їх особисто, та хоч як би там було, не хотів вилучати їхні прізвища і настроювати на це свого підопічного.

Неждано-негадано його аспірантка завдала Л. А. прикрощів. Та, що колись студенткою була напівбілою вороною у російськомовній групі, переходячи раз у раз на українську мову, що могла поставити викладачеві політично некоректне питання, не була комсомолкою і т. ін., і яку, попри все, Л. А. взяв до аспірантури у свій інститут. На замовлення журналу «Вітчизна» вона написала статтю про стан української мови, не дуже втішний. У головліті вже на стадії верстки стаття була визнана антирадянською і спричинила бурхливу реакцію. Її передали в ЦК партії. Туди запросили і Л. А., аби вичитати — як це він, керівник, допустив... А партійні товариші в інституті кричали: не треба нам такої в колективі! Та Л. А. проявив свою волю директора і не звільнив її. Навіть не викликав «на килим», а, навпаки, зустрівши в коридорі, про те, що сталося, не згадав, а лагідно усміхнувся і сказав, що захист треба буде відкласти. А як минув певний термін, запросив аспірантку до себе в кабінет і став диктувати свій відгук на її дисертацію, на диво зворушливо-доброзичливий.

У 20—30-х рр., коли мовознавчі журнали були переповнені політичною лайкою на адресу укладачів українського правопису і словників, він дбав, аби громадяни України досконаліше оволоділи літературною українською мовою, писав методичні посібники і сам викладав мову в навчальних закладах.

Всупереч настанові зверху відмовитися від порівняльно-історичного методу досліджень у мовознавстві як буцімто буржуазного, триматися методу Марра, Л. А. продовжує вважати порівняльно-історичне мовознавство єдино правильним напрямом, у якому також працювали і його іноземні колеги.

У своїх фонетичних і морфологічних дослідженнях Л. А. залучав дані діалектів, сусідніх мов, давніх писемних пам’яток, доводячи національну самобутність українських реалій. А щодо українського словотвору, за тодішніми настановами, допустився небаченої сміливості, підкреслюючи «виразну індивідуальність української мови не тільки проти інших слов’янських, а й проти російської, звідки стає ясно, що народна українська мова в своїй словотворчій основі довгий час жила самостійно» (Вибрані праці, т. 2, с. 145).

З пієтетом ставлячись до творчості О. Потебні, відгукуючись про нього найтеплішими словами шани як до ученого й особистості, Л. А. все ж зізнавався, що з деякими його положеннями не згоден. Коли б сучасні науковці читали не тільки Потебню, а й Булаховського, то не з’являлася на шпальтах газет їхні умовиверти на зразок: володіння двома чи більше мовами веде до розумової деградації. Ніхто не наважився б перекреслити давно загальновизнану історію української мови і доводити іншу її діалектну основу.

У згаданих моментах діяльності ученого вгадується його цілісна постать — постать людини принципової, незалежної від кон’юнктури, від настанов зверху, людини з гуманістичним світоглядом, щиро відданої Україні. Крім загального мовознавства, славістики, акцентології, Л. А. велику увагу приділив українській мові. Дослідження її історії від давніх часів, з усіма її складовими, аж до сучасного стану складає окремий том. Тут можна знайти відповіді і на проблематичні нині питання, спричинені позамовними чинниками, а головне — неуцтвом. Бо об’єктивна, науково доведена думка завжди зберігає свою силу.

Антоніна МАТВІЄНКО, кандидат філологічних наук
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments