Минає 80 років від розстрілу «Українського відродження»

Вельмишановні Панове!

У днях 13—16 грудня ц. р. минає рівно 80 років від розстрілу в Жовтневому палаці у Києві 28 представників інтелектуального цвіту нашої нації — розстрілу «Українського відродження», — назване людьми як «Розстріляне відродження». Це був один з найяскравіших злочинів (після розстрілів сфабрикованого чекістами СВУ і Голодомору), спланованих московським кремлем на нищення України.

На жаль, останнім часом у нас мало згадували цю трагічну дату. У 70-у річницю наші газети і передачі взагалі обійшли її мовчанкою... Згодом, покладаючи квіти на місця захоронення убієнних в Биківні, Президент Віктор Ющенко запропонував перетворити злощасний «Жовтневий палац» на музей Мартирології. Не вдалося... Справді, у підвалах палацу, де крім 28 вчених і письменників, в муках гинули ще сотні невинних людей, створено нині щось подібне до музею. Але скажіть мені, чи є ще десь країна, яка дозволила б (і дозволяє далі!) над тим страшним, простріляним кулями підвалом справляти розважальні гульбища?!

Тіла жертв «Розстріляного відродження» були скинуті в одну яму на Лук’янівському кладовищі. Приблизне місце їх поховання запам’ятала дружина розстріляного тоді ж письменника — Григорія Косинки, яка, разом з подругою, буквально під страхом смерті, пробралася вночі на кладовище. На початках Незалежності Спілка письменників України поставила на цьому місці невеликий хрест із списком розстріляних. Але усе це з часом знищилося і потонуло в болоті. Тому наша родина при допомозі голови «Меморіалу» м. Трускавець — п. Бучацького і дирекції кладовища, з дозволу Київської міської адміністрації відновила пам’ятник. Нині там стоїть (сподіваюсь!) дубовий шестиметровий хрест з новим написом прізвищ на металевій плиті. Урочисте відкриття пам’ятника відбулося 1 грудня 2009 р. за участю знайомих з Інституту національної пам’яті, Товариства ім. Олени Теліги та «Меморіалу» в особі Леся Танюка. Не було тільки жодного письменника.

Я розумію, що сьогодні, коли наша Батьківщина переживає колосальні втрати, передусім серед відданих їй найкращих громадян, «Розстріляне відродження» — сприймається просто як ще один епізод більшовицького свавілля на українських землях. Тому вважаю, що нині, у 80-у річницю, ця, далекоглядно спланована Москвою трагічна подія заслуговує на належну увагу з боку українських державних урядів. Пам’ять про неї потрібна не лише небайдужим людям, але, насамперед тим, які зневірені нинішними труднощами ідеалізують минуле і не розуміють, що єдиним порятунком від жорстоких планів ворога є власна незалежна Держава.

З повагою, Лариса КРУШЕЛЬНИЦЬКА