Перший-ліпший брехун і ошуканець може розвалити цілу державу, тоді як упорядкування речей навіть в одному домі неможливе без ласки Божої.
Іван Мазепа, український військовий, політичний і державний діяч, Гетьман Війська Запорозького

Настав час змін

Волиняни — про ламання стереотипів, громадську активність і... пісні
31 травня, 2018 - 15:27

Оксана ДОМАРАЦЬКА, вчитель Деревківської школи Любешівського району:

— Останній дзвоник — це свято, яке люблять усі, а особливо дитяча спільнота. Вони з нетерпінням чекають на нього і прагнуть чогось особливого, незвичного, радісного. А тут знову традиційна лінійка, шеренги, колони, звичний щорічний сценарій... Знаючи про цей «історичний» формат шкільної лінійки, попередньо запропонувала своїм учням провести останній урок у лісі. Мої діти підхопили ідею, а їхні батьки теж схвалили. І ось швиденько після лінійки змінюємо одяг на зручний, похідний. Беремо з собою смаколики і у пречудовому настрої сміливо крокуємо пізнавати, досліджувати нове, відкривати таємниці лісу...

Двогодинний урок спілкування одне з одним, природою, милування красою лісових квітів, відкриття нових доріг, зустріч із чотирилапими друзями на хуторі, знайомство з мурашками, які нас «вітали», втеча від надокучливих комарів — все це уміння, які завжди знадобляться в житті. Випробувань на витривалість, силу волі було чимало. Але всі справилися! За Новою українською школою розвивали уміння співпрацювати в команді. Ми були щасливі, бо долати перешкоди, ставати сильнішими — це щастя. Діти запропонували в наступному класі щоденно проводити такі уроки.

До речі, ідею провести нестандартно останній урок я почула на регіональній (не)конференції EdCamp Poltava «Від щасливого вчителя до щасливих учня й учениці» у креативної директорки Хмелівської школи Кіровоградської області Майї Тутаєвої, яка проводила сесію «Як створити НУШ у звичайній школі» на експертній паралелі. Вона пропонувала рецепти моментів дієвого перетворення школи на новий освітній простір. З її слів, у них свято останнього дзвоника відбувається із 17.00 до 19.00, і це не нудна офіційна лінійка, а пісні, танці, веселі конкурси, ватри — словом, програма, яка цікава насамперед дітям. Бо в цій школі голос кожної дитини почутий!

Координатор EdCamp Poltava Леонід Мироненко, натхненник руху EdCampUkraine Олександр Елькін мотивували вчительську спільноту України словами: «Вибір завжди є, вибір за нами». Щоб діти були щасливими, запитаймо їх, чого вони хочуть, і почуймо. Думаю, настав час змін і переходу до нового, нестандартного. Руйнувати старе, недієве нелегко, але лише за такої умови можлива Нова українська школа.

Тетяна ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО, викладач Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки:

— «Не було де і яблукові впасти» в луцькій книгарні «Є», коли кілька днів тому відбувалася «Файна гутірка: Як знайти своїх предків он-лайн» та зустріч із керівником проекту Pra.in.ua Ігорем Гошовським. Дуже втішно, що лучан так цікавить минуле їхніх предків. Вражало, що на заході було навіть кілька мам із немовлятами, які також уважно слухали поради Ігоря Гошовського з розбудови родинного дерева. Як то кажуть, «з молоком матері» долучають малолітніх лучан до родинної історії.

Вдалось викроїти вільну годину і потрапити в інший... модерний Луцьк міжвоєнного періоду, з яким познайомив краєзнавець Олександр Котис. Проектом «Луцький модернізм» він розпочав серію екскурсій, у яких можна побачити Луцьк інших епох і традицій. Екскурсія «Європейський модернізм для луцького парку» не залишила нікого байдужим. Гостей екскурсії переповнювало два почуття: перше — гордість, що живуть у місті з такою багатою історією, і смуток, бо деякі пам’ятки в стилі модернізму майже знищені, і ніхто не збирається їх відновлювати...

Сорок дев’ять! Всього 49 голосів лучан не вистачило для того, щоб врятувати унікальну луцьку садибу на вулиці Ярощука, 12, і надати їй статус пам’ятки місцевого значення. Петицію луцької журналістки Олени Лівіцької з багатотисячного Луцька підтримало лише 251 свідомих лучан. Завіса.

Сергій ГОДЛЕВСЬКИЙ, історик, громадський діяч:

— Слухаю пісню у виконанні корифеїв української сцени Миколи Гнатюка і Раїси Кириченко, але на думці інше. Моя молодість минула в піснях, співали всюди: на весіллях, хрестинах, заручинах. Співали, коли йшли на танці до сусіднього села, співали, коли поверталися з клубу. Коли я розпочинав свою трудову вчительську діяльність, то потрапив у село Смолява, що на Горохівщині. Школа була маленька, всіх учнів було 50 — 60, і одного разу ми, вчителі, разом зі старшокласниками їхали рубати капусту в колгоспі, дітей і нас посадили в старенький колгоспний автобус «Кубанець», і вони заспівали, просто заспівали спонтанно. Але який то був спів! Він був легкий, ніжний та ідеально складений в усіх голосах... Діти співали з радістю і так просто, ніби робили свою повсякденну роботу, була повна гармонія співу, немовби у виконанні високопрофесійного колективу, причому співали всі: і хлопці, і дівчата, і кожен з них знав свою партію, напевно, він сам не знав, що він знає, але чітко знав.

А вже опісля я побував на весіллі в цьому селі, шатро (весільна тимчасова споруда) «розривався» від співу, переспівувалися стіл зі столом, компанія (гурт) із гуртом, хлопці з дівчатами, старші з молодшими, співали всі. Співала моя господиня, у якої я був на квартирі, тітка Ганя, співали її сусіди, які приходили на вечорниці у довгі осінні вечори. Спів у цьому селі передавався як уміння працювати, як щось необхідне, без чого життя не має сенсу.

Співали і мої рідні помірковані Галичани, і буйна гаряча Лобачівка, співали всі навколишні села і мали свої улюблені найкращі пісні, але сьогодні я згадую Смоляву... Повиростали смолявські діти і пішли у світи, але чи ще співає так село?

Смолявці, відгукніться! Ви ще співаєте?..

Наталія МАЛІМОН, «День», Луцьк
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments