Свобода не може бути частковою.
Нельсон Мандела, південноафриканський державний і політичний діяч

Не підлягає забуттю

Треба зафіксувати усі свідчення про післявоєнний Голодомор
6 червня, 2014 - 14:24

В історії нашого народу, на жаль, багато трагічних сторінок. Особливо побільшало їх після жовтневого перевороту 1917 року. Страхітливі жнива Громадянської та Другої світової воєн, репресії, розстріли, розкуркулення, колективізація, Голодомори 1921—1922, 1932—1933, 1946—1947 рр. забрали десятки мільйонів життів. За 26 років Україна пережила три (!) Голодомори. Такого не знав світ. Ці страхітливі масштабні трагедії походять з одного кореня  — прагнення наших недругів знищити, упокорити українську націю, її дух.

Ми, живі, не маємо морального права забувати таке. Насамперед в інтересах наших дітей, в інтересах молодого і майбутніх поколінь. Бо забуте, а тим паче морально не засуджене зло, має тенденцію до повторення. Вочевидь, не випадково ідейні послідовники призвідців цих трагедій, які нещодавно були при владі, намагалися притлумити нашу історичну пам’ять про злочини. Ба, навіть виправдати: несприятливі погодні умови, економічна необхідність, давність, всепрощенство. Та злочини проти людяності не мають ні строку давності, ні виправдання.

А брехня адвокатів злочину лежить на поверхні. У 1932—1933 рр., коли Україна була уздовж Случа і Збруча поділена між двома окупантами — СРСР і Польщею, по обидва береги рік однаково світило сонце, йшли дощі. Однак на землях, де будувалося «світле майбутнє», лютувала голодна смерть, а на землях протилежного берега голоду не було. Хоч і там люди жили дуже бідно, однак проявляли милосердя до своїх братів-українців. Та їхні обози з хлібом біля кордону завертали назад: «Поворачивай! Никакого голода у нас нет!»

З усіх республік лише Україна була оточена ланцюгом загороджувальних загонів, аби не випускати й не впускати нікого, і в той самий час, як жахливий мор косив мільйони українців, держава ВКП(б)-КПРС відправляла відібране у вмираючої України зерно за кордон. Загинуло сім-десять мільйонів людей — ціла європейська держава...

Та коли трагедію 1932—1933 рр. більш-менш досліджено, то Голодомор повоєнний майже забуто, і він продовжує бути білою плямою нашої історії. А він забрав один-півтора мільйона життів. Недосліджена тема — милосердя, моральний подвиг населення Західної України, яке рятувало мільйони голодуючих із різних областей України в 1946—1947 рр., адже ті довгі роки жили в більшовицькому «раю». Ось лиш одна інформація. Завідуючий сільськогосподарським відділом ЦК КПУ Варшавський доповідає своєму керівництву: з лютого 1946 р. Західну Україну накрила хвиля голодуючих зі згадуваних регіонів, а також Росії... «Летом 1946 г., — пише він, — поток сельского населения указанных областей не уменьшился. В июне органами транспортной милиции УССР было снято только с товарных поездов 62 400 человек. А за две последующие декады июля — 97 тыс. 633 чел.».

Можемо лише уявити це багатомільйонне море голодних людей, яке накрило захід України. Але попри бідність і скруту, жителі «бандерівського» краю ділилися з приїжджими останнім. Тут слід звернути увагу й на час: все ще тривала героїчна боротьба УПА з каральними і регулярними військами більшовиків. Однак, наприклад, на Волині, ніхто з голодуючих не постраждав від УПА. Тож, відчувши добро і гостинність місцевих людей, багато приїжджих приросли до цієї землі, залишились тут жити, завели сім’ї. Назву лише одного.

Це Григорій Олександрович Гуртовий, уродженець козацького запорізького краю, с. Корніївка. Він пережив там Голодомор 1932—1933 рр., під час наступного, повоєнного, з кількома своїми земляками прийшов за порятунком на Волинь. Тут, у селищі Торчин, і зустрів добрих людей, знайшов свою долю. Волинська земля стала для нього рідною. Він створив чудовий краєзнавчий музей, написав кілька книжок на історичну тематику, став заслуженим працівником культури, шановною людиною.

Ще за життя Григорій Олександрович виступив ініціатором створення пам’ятника християнському милосердю волинян, які рятували голодуючих. Власне, логічно такий знак подяки всім західнякам за їхній моральний подвиг у дуже скрутні й для них роки, повинен був би постати хоча б в одному з регіонів, звідки масово приїжджали голодуючі за порятунком. Але добро забувається швидко. Навпаки, знаходяться люди, які розпалюють між цими регіонами ворожнечу, оприлюднюють шизофренічну ідею розколу України, бездоказово втовкмачують: «Мы вас кормим».

Григорія Олександровича я знав добре, допомагав і допомагаю реалізувати його ідею. Але найбільшим болем для нього стало повідомлення його земляків, що там забувають про страшну біду, про українську мову, пісні... А його подякою волинянам була самовіддана праця, жертовність та ініціатива про увічнення пам’яті про моральний подвиг волинян. Цю ініціативу схвально зустріла громадськість, її було узаконено. Але згодом влада її загальмувала...

Автор цього матеріалу — один із тих, хто пережив ті нелегкі часи, пише про них, досліджує цю тему. Щира подяка тим, хто працював і працює над нею — українським і закордонним дослідникам. Однак ця література виходить мізерними накладами, а свідків, дітей війни — дедалі меншає.

Забуттю болюча тема не підлягає. Йдеться не стільки про вже задокументовані в архівах, музеях, у книжках факти, як про збереження, фіксацію спогадів людей про події, очевидцями яких вони були, їхніх родичів, близьких: хто рятувався сам чи хто рятував інших... Сущих в Україні і за кордоном. Їхні розповіді стануть документами історії.

У нинішньої влади забагато нагальних і гострих проблем, абсолютно збідніла держава. Тож розраховувати треба лише на власні можливості, на добровільних помічників як співавторів майбутньої книжки. Назва її, вочевидь, буде така: «Забутий Голодомор. Забуте милосердя. 1946—1947 рр.». У папку з цим заголовком уже лягли перші матеріали. Йдеться не лише про західний край. Дуже потрібні спогади людей з найбільш постраждалих областей півдня, сходу, центру України... Реалізовувати такий масштабний задум обмеженими силами неможливо.

Тому звертаюся до свідків та щиро й уклінно прошу — найперше дітей війни, їхніх родичів, близьких, а також колег-журналістів, письменників, краєзнавців, працівників культури, освіти, архівних установ, істориків, депутатів усіх рівнів, викладачів і студентів вишів, власне, усіх небайдужих до історії свого краю, родоводу, України...

Це можуть бути як нові, невідомі свідчення, розповіді, записи, так і вже опубліковані в усіх видах ЗМІ, всеукраїнській, регіональній, галузевій, районній періодиці. Авторство кожного, автентичне джерело буде збережено. Робоча група чекає на ваші матеріали і заздалегідь вдячна за допомогу в суспільно важливій справі.

Електронна адреса: bratstwowolun@ukr.net

або vorzin@mail.ru

Поштова адреса: 43005 м. Луцьк-5 а/с 29

Андрій БОНДАРЧУК, письменник, журналіст, почесний громадянин Волині, почесний громадянин Луцька, народний депутат України І скликання
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments