Наша Батьківщина благає допомоги красномовства, бо так багато її преславних подвигів поминається глибокою мовчанкою.
Феофан Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ, перекладач, публіцист, науковець

Не по-писаному...

6 травня, 2005 - 00:00
МАРШ ПЕРЕМОЖЦІВ / ФОТО МИХАЙЛА МАРКІВА / «День»

Є події, над якими не владний час. Вони залишаються яскравими і промовистими, хоч би скільки минуло часу. Історія — це людська пам'ять. Вона нічого не забуває. Ні доброго, ні поганого, все в неї на обліку, все передається із віку у вік.

На всі часи, на всі покоління запам'ятовуються людям війни. Вони завжди — прокляття, вони завжди — біль людський.

Велика Вітчизняна... Ще й досі не висохли сльози на очах матерів, удів і сиріт, яким завдала непоправного горя жахлива війна. Ще живі солдати, хто виборов Перемогу.

Від імені дітей війни звертаюсь зі словами синівської подяки до ветеранів війни, живих і тих, хто не дожив до наших днів, до всіх учасників визволення нашої Батьківщини, які героїчно билися на фронтах, у партизанських загонах, у підпіллі. Низько схиляю голову перед вашим героїзмом і стійкістю, мужністю та мудрістю.

Від імені дітей війни звертаюсь зі словами синівської подяки до ветеранів війни — трудівників тилу, які в люті сибірські морози зводили заводи, будували танки, літаки. Серед них були такі ж хлопчаки, як я. Щоб дістати до супорта, ставали на ящик з-під снарядів.

Від імені дітей війни звертаюсь зі словами синівської подяки до наших матерів і старших сестер, які орали-сіяли на коровах, щоб нагодувати своїх чоловіків, коханих, братів, що громили лютого ворога, які працювали по 14 годин в заводських цехах.

«Все для фронту, все для перемоги!» — це було не лише гасло, це був клич до дії.

Я звертаюсь до їхніх нащадків: завжди пам'ятайте своїх дідусів і прадідусів, своїх бабусь і прабабусь. Вони заслужили на те своїм життям.

Війна... Ніщо не може порівнятися з нею. Повірте мені. Я її бачив, я її пережив, я на ній вижив. Я бачив смерть своїх друзів. Один загинув від осколка німецької бомби, що скинули на наш ешелон. Сергійко. Він лежав спокійно, немигаючими очима вдивлявся в голубінь неба, а по щоці текла тоненькою цівочкою сльоза. Я дивився й думав: коли мертві плачуть, виходить, і їм боляче. Тоді і вплелись перші сріблясті павутинки в дитячий чубчик.

Додала срібла і смерть іншого друга, Сьоми Земляка. Всю сім'ю розстріляли в мене на очах. Дядька Петра, тітку Ріту, Льоню й маленьку Цілю.

Важко було нашим батькам на фронті, дуже важко, але вони знали, де ворог, на них же чатувала смерть на кожному кроці. Страшні роки окупації приходять у сни до цієї пори.

Я прошу вибачення перед нашими дорогими ветеранами, але те, що дісталось нам, дітлахам війни, ні в яке порівняння не йде з вами.

У вісім-десять ми ставали дорослими...

Таскали відрами воду, рубали дрова, косили, ходили по полях збирати зігнилу картоплю, колоски...

А як ми мріяли, щоб скоріше наші батьки прогнали фашистів... Ми так цього чекали, а ви все барилися... Тато простився зі мною восьмилітнім, а зустрівся з дванадцятилітнім... Нинішнім не дано зрозуміти, чому мої однокласники йшли служити в армію з восьмого-дев'ятого класу. Дуже просто. Хто пішов в перший клас в сороковому чи сорок першому році, у другий пішли тільки в сорок четвертому. Відстрочку давали лише тим, хто міг закінчити школу до двадцяти років. А скільки моїх ровесників пішли з життя до строку... Далися взнаки постійні недоїдання, недосипання, важка праця, що впала на наші плічка. Сергій Моцний, Толя Гулько, Толя Лісневський, Вітя Шевчук, Толя Дідик, Петро Філіпчук... Всіх і не порахувати... Їм би жити й жити, ростити дітей, виховувати внуків... А всьому виною війна...

У мою пам'ять назавжди вкарбувалися дві знаменні дати — 9 Травня сорок п'ятого та повернення тата. Святкували Перемогу, його повернення. Радості не було меж... Та найбільше, певне, радів я, пацан воєнних грозових літ, проскурівський, з вулиці Фабричної. Не всі мої однокласники дочекалися.

Кожного року на День Перемоги ми йдемо на військове кладовище, коли вже відгримлять міддю полкові оркестри й настане тиша. Я і мама. Кладемо квіти Єгору Кобзеву, Анатолію Хорольському, іншим членам підпільної групи механічного заводу, які героїчно загинули в катівнях гестапо з вини запроданця.

У нас була явочна квартира. Вони були часті гості. Я всіх їх добре знав. З кожним роком все важче мамі, дев'яносто сім, але то наш святий обов'язок перед ними.

Покладемо квіти, помовчимо, й мама, як завжди, тихо скаже: «Зі святом вас, хлопці!»

Потім йдемо до батька на могилку. Зарано відійшов у потойбіччя. Його прохання виконав. Поховав з усіма нагородами: медаллю «За відвагу», яку отримав у сорок першому, орденом Червоної Зірки — за оборону Кавказу, медаллю «За бойові заслуги» — за бої в Карпатах. Ці, казав він, я заслужив своєю кров'ю. Дуже не любив тих, хто мав одну-однісіньку медаль «За перемогу», а груди обвішував «іконостасом» зі всяких значків та ювілейних медалей.

Діти війни... Лиха нам дісталася доля. Згадали про це запізно. Та й згадали, аби згадати. Хто народився до 1933 року, ті — ветерани війни, хоча в Ташкенті війну бачили тільки в кіножурналах. А ті, хто її пережив, але народився після 1933 року — ніхто. Закон той краще було б не приймати! Писали його ті, хто ніколи не ховав друзів, ніколи не бачив пошматовані тіла, не сидів у підземеллях, коли на голову падали бомби, ніколи не радів шматочку хліба з устюками, зайвій тарілці супу...

Що там говорити... Мене можуть зрозуміти тільки ті, хто пережив ці страшні роки, голод і холод, страх...

60 літ злетіло... Багато хто почав забувати ті роки. Йдуть на покладання вінків до меморіалів не за велінням серця, а «організованими» колонами. Кажуть гарні слова по-написаному, вітають ветеранів зі святом. Їм не слова, а турбота потрібна. І не тільки у свята, а кожен день.

І дітям війни теж потрібна турбота. Не розумію, чому діточок, що народилися 30 квітня 1945 року, теж зараховують до дітей війни? Довоєнні — так, а ці при чому? Може, серед народних депутатів є двійко-трійко? О-о-о, вони себе ніколи не забувають.

Доволі про сумне. Вітаю усіх зі святом. Ветеранів війни і дітей війни. Хай нам щастить відсвяткувати 100-річчя Перемоги.

Леонтій ПЕТРОВСЬКИЙ, Хмельницький
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ