Непоправний романтик

23 серпня виповнюється 125 років від дня народження талановитого фантаста й романтика Олександра Гріна (Гріневського). Навряд чи знайдеться представник середнього або старшого покоління, який із захопленням не зачитувався б творами О. Гріна. Його повість «Червоні вітрила», романи «Блискучий світ» і «Та, що біжить по хвилях» завжди причаровували юні серця, породжували мрії про мандрівки, подвиги, відкриття. Перу Гріна належать багато вельми цікавих повістей, оповідань і для людей старшого покоління. У них знову ж таки йдеться про мужніх, сильних духом людях. Оповідання часто з несподіваним романтичним фіналом, як, наприклад, історія про людину, яка втратила зір при спалаху блискавки в лісі. Костянтин Паустовський згадував, як він, будучи ще юнаком, уперше познайомився з двома невеликими оповіданнями О. Гріна. Розкривши щойно куплену книжку, він тут же, біля кіоска, під тінню квітучого київського каштана залпом прочитав цю «химерну, як сон, незвичайну книжку».

У жилах О. Гріна текла польська кров. Його батько — Стефан Гріневський був поляком і походив зі старовинного дворянського роду Віленської губернії. У справі польського повстання в 1863 році його арештували. Отримав три роки в’язниці, а потім заслання в глибинку Росії (Тобольську губернію). Повернутися до рідних країв йому не судилося. Пішки добрався до В’ятки, тут і осів. Його первісток — син Олександр — носив батьківське прізвище до публікацій своїх творів. Літературний псевдонім Грін виник від скороченого наполовину прізвища Гріневський. За спогадами дружини Ніни Миколаївни, письменник вважав псевдонім дуже вдалим. У її паспорті на прохання Олександра Степановича також було записане прізвище Грін. Письменник любив незвичайні імена, наділяючи ними своїх героїв. Маючи від природи багату уяву та начитавшись творів Майн Ріда, Жюль Верна й інших класиків світової пригодницької літератури, Грін ще в молодших класах училища мріяв про втечу до Америки. Потім на зміну прийшла морська романтика, що залишилася з ним назавжди...

Першими вчителями Сашка стали батьки. Це були щасливі роки. Єдиного сина балували до дев’яти років, а з дев’яти років — навчання в училищах (реальному, міському), з яких хлопчика неодноразово виключали за «погану поведінку», точніше за дотепні, але надто уїдливі епіграми, яких інспектор не міг пробачити. Були й інші витівки учня- шибеника, який не терпів казенщини. За доганами, виключенням з училищ удома слідували прочуханки й інші суворі покарання, аж до голоду.

Примітно, що першим словом, прочитаним маленьким Сашею батькові, було «море». Це — як знак долі. Після закінчення навчання О. Грін почав обожнювати моряків з обвітреними мужніми обличчями. Йому також подобалася їхня морська форма. Усе це він бачив, коли моряки приїжджали додому, до В’ятки. Грін буквально марив морем і морськими пригодами. Шістнадцятирічним юнаком він вирушає в далеку від дому Одесу в пошуках матроської служби. Південне українське портове місто, своєрідний його колорит і Чорне море зачарували Гріна. Пошуки роботи (а це було так непросто, особливо з огляду на його аж ніяк не богатирську фігуру) не заважали милуватися визначними пам’ятками Одеси. Дерибасівська вулиця та затишний міський сад, пам’ятник Дюку, а від нього і широкі сходи аж до самого порту — все привертало увагу та викликало захоплення. Своєрідність приморського життя подобалася Гріну. Він зауважував усі дрібниці, починаючи від одягу жителів півдня, їхньої манери нести курей головою вниз і закінчуючи незвичними хлібобулочними виробами — великими плетінками «халами» та хлібцями. Цікавою була вітрина художньої крамниці з акварелями морських пейзажів. І все ж головним місцем тяжіння був одеський порт. Його галасливе життя припало Гріну до душу. Через багато років, оселившись у Феодосії, він майже щодня влітку бував у порту.

Через місяць О. Гріну пощастило знайти роботу. Це була скромна і, як з’ясувалося, важка посада матроського учня на пароплаві «Платон». Купивши матроський головний убір, він остаточно відчув себе моряком. Нелегке морське «хрещення» відбулося. На «Платоні» Грін здійснив два рейси вздовж чорноморського узбережжя. Особливо запам’яталися Севастополь, куди заходив пароплав, зграї дельфінів у морі та вогні вечірньої Ялти. Далі була робота матросом на парусному судні, де Гріну довелося також варити їжу для господарів. І хоча морська робота була часом виснажливою і далекою від романтики, це не заважало Гріну продовжувати любити море та залишатися фантазером до кінця життя.

Потім почалися хмурні роки сухопутних поневірянь Гріна Росією, солдатчина, втечі, в’язниці і заслання, голод і приниження. Усіх його страждань не перелічити. Залишається тільки дивуватися, як Грін не розгубив свого незвичайно яскравого таланту фантаста та романтика, зберегти людяність, любов до людей. Він дотримувався погляду на життя класика грузинської літератури ХII століття Шота Руставелі:

«Зло мгновенно в этом мире,
Неизменна доброта». («Витязь у тигровій шкурі»)

Важке життя не могло не позначитися на зовнішності письменника. Вигляд у О. Гріна був похмурий, але його сучасники відзначали усмішливість і дитячість душі, характерні для людей із чистими помислами. Сам Грін у зрілі роки казав, що «дитинство живе в людині до сивини». Немов мав на увазі себе. Його дружина згадувала, що в роки їхнього щасливого життя в Феодосії біля моря письменник удома, в колі близьких часто бував веселим.

У травні 1924 року О. Грін з дружиною та її матір’ю переїжджає на південь, у тихе на ті часи приморське місто Феодосію. Тут їх зустріли повітря, напоєне ароматом квітучих білих акацій, і свіжість моря, за яким нудьгував Грін. До цього часу за його спиною був величезний письменницький багаж: романи, повісті, оповідання. Уперше не було потреби в грошах і можна було обзавестися непоганою квартирою з окремою кімнатою для роботи, столом і шафою для книжок. Творчий пошук тривав. Уже з’явилися думки про написання роману «Недоторка», над яким письменник працюватиме в Старому Криму.

Проте сонячні дні в житті сім’ї Гріна через шість років змінилися похмурими. У письменника почалася серйозна хвороба. Спершу в лікарів виникла підозра на туберкульоз легенів, але в останні дні життя встановили онкологічне захворювання шлунка в останній стадії. Грін переїжджає до Старого Криму (недалеко від Феодосії), де немає улюбленого моря, але є, на думку лікарів, цілюще для хворого лісове та гірське повітря. Жив він там у невеликому будиночку. У кімнатці, де мені довелося побувати наприкінці 80-х років минулого століття, більш ніж скромна обстановка. Запам’яталися ліжко письменника біля вікна (Грін уже переважно лежав) і поряд столик для роботи. Якщо з’являлися сили, Грін писав, працюючи над «Недоторкою», іноді виходив за допомогою дружини в сад, сидів під улюбленим горіхом. А коли сам писати не міг, диктував дружині. Останніми місяцями жив на знеболювальних уколах.

У листопаді 1931 року виповнилося 25 років літературної діяльності Олександра Гріна. У зв’язку з цією ювілейною датою Грін послав у правління Спілки письменників заяву про призначення йому персональної пенсії. При цьому подав перелік своїх творів. Мотивував прохання також украй погіршеним здоров’ям, а тому низькою працездатністю і внаслідок цього скрутним матеріальним становищем. На жаль, бюрократичні зволікання (та й чи зволікання це було?) не дозволили смертельно хворому письменнику, який гостро потребував грошей, отримати заслужену пенсію. Спілка письменників навіть не привітала О. Гріна з творчим ювілеєм, а лист до Максима Горького, який допомагав раніше, з проханням про підтримку тепер як на зло пропав. Через кілька місяців після цього, 8 липня 1932 року, Олександра Гріна не стало.

Незакінченим залишився його останній роман «Недоторка», уривки з якого було опубліковано через чотири роки після смерті письменника. У романі автор описує дивовижні явища: квіти засихають від хамства, а тварини своєю поведінкою попереджають про злі наміри людей. Згодом твори О. Гріна видавали великими тиражами і, якби він був живий, то став би матеріально забезпеченою людиною. Якби був живий... А помер великий романтик у бідності.

Поховали О. Гріна в Старому Криму на узвишші. Надгробок зробили у вигляді скульптури героїні його твору «Та, що біжить по хвилях», а поряд виросло дерево з «червоними вітрилами» на гілках. У Феодосії, в квартирі, де жив і працював Олександр Грін, згодом створили його музей. Відкрився музей і в Старому Криму, в будиночку, де він провів свої останні дні. Символічно, що неподалік від будинку-музею О. Гріна у Феодосії розташована картинна галерея знаменитого художника-мариніста Івана Айвазовського, в якій він намалював більшу частину своїх картин. І хоча О. Грін і І. Айвазовський жили в різні часи, обидва вони були романтиками моря, оспівуючи його та мужність сильних духом людей.