«Однаково цінні як допомога, так і просте співчуття»

Мешканці Донбасу, які втекли від бомбардувань чи пережили весь жах воєнних дій у своїх будинках, стверджують, що це найстрашніші події в їхньому житті. Вимушені переселенці шукають нового притулку не лише для себе та своїх дітей, але й для своїх стомлених, понівечених душ. Що краще: пристосовуватися до нових умов, шукати роботу і доводити правоохоронцям, що ти не сепаратист, чи, повертаючись до свого рідного, але холодного будинку, днями сидіти без електрики і опалювання, без натяку на перспективне майбутнє? У кожного жителя східного регіону свій вибір. Але всіх їх об’єднує два чинники: вони дуже люблять свої сім’ї і бажають закінчення війни.

В’ячеслав ГУСАКОВ, журналіст із Луганська, нині проживає в Херсоні:

— Якщо говорити про погане, то я не буду оригінальним: це весь той жах, який відбувся на Донбасі і позбавив нас можливості жити вдома. На жаль, зараз в Луганську немає умов для життя. Наш будинок залишився без електроенергії та води. Тому нам довелося виїхати подалі від воєнних дій.

Нині ми з дружиною і двома дітьми живемо в Херсонській області. До недавнього часу я працював на сезонних роботах на заводі «Чумак». Тепер сезон закінчився, я — на вільних хлібах, задовольняюся випадковими заробітками.

Про хороше: познайомився з багатьма чудовими, безкорисливими людьми, які допомагали нам чим могли. Причому в нашій ситуації були однаково цінні як матеріальна допомога, так і просте людське співчуття та дружні поради. Наприклад, нас прихистила дуже душевна жінка, яка зробила для нас в цій ситуації значно більше, ніж родичі. Загалом, переконався, що світ не без добрих людей. Ще наша сім’я разом — це головне!

Отже, дуже сподіваюся, що на Донбасі вдасться уникнути ще більшої трагедії і вирішити проблему мирно.

Сергій КУЛАКОВ, керівник ансамблю бального танцю, почесний мешканець Сєверодонецька:

— Найщасливіша подія в моєму житті за останній час — народження внука! Нашому довгоочікуваному Артему Максимовичу вже чотири місяці. Він тішить усіх нас постійно: посміхається, агукає, намагається сідати... Загалом, малюк дуже позитивний і енергійний, весь час у русі — розмахує ручками і ніжками. Можливо, незабаром захоче танцювати, як і його дідусь!

Ну, а погане — це війна в країні. І, на жаль, їй не видно кінця.

Марина ІВАНОВА, прокурор, районний центр Кременна (на прохання респондента ім’я змінене. — Авт.):

— Добре те, що в нашому місті немає війни. Що моя дитина спокійно ходить до школи, нормально навчається в нашій рідній державі — в Україні. За це я можу не хвилюватися і щиро цьому радію! Всі школи в нашому місті працюють у звичайному режимі, минулого тижня ввімкнули опалення, отже, після канікул дітям має бути комфортно.

Хоча у нас немає воєнних дій, багато людей з Кременної виїхало на заробітки, тому що у нас роботи немає, і на комунальних підприємствах нині проводиться скорочення. До нашого відділу додали 10 осіб-переселенців з Красного Луча, Первомайська, Кіровська, Алчевська і Стаханова. Отже, працюємо в оновленому колективі.

З поганого — постійно відчуваєш себе незахищеним. Це виявляється в усьому: від безпеки на вулиці до турботи держави. Немає відчуття захищеності, відповідно — немає довіри до правоохоронної системи загалом. Лише уявіть, я сама в цій системі працюю, і я про це вам кажу! На жаль, у нашій країні ніхто не від чого не захищений.

Валентина КИРИЧКО, начальник вокзалу залізничної станції «Лисичанськ»:

— Відповідь на питання: що сталося поганого, ви, напевно, і самі знаєте. Війна — це завжди погано. Дуже страшно, що йде війна в нашій країні. Я живу в Лисичанську, наше місто обстрілювали майже четверо діб. Слава Богу, моя сім’я не постраждала, але те, що довкола страждають інші і вбивають молодих хлопців, жахливо. Я думаю, що ці події зачіпають усіх людей.

Під час проведення АТО нам довелося працювати по три дні на тиждень, деякий час залізнична станція «Лисичанськ» взагалі не працювала. Починаючи з 22 травня 2014 року у зв’язку з блокуванням і подальшим руйнуванням залізничного мосту на нашому перегоні було повністю закрито рух усіх поїздів. Всі пасажирські поїзди, що курсували через станцію «Лисичанськ», було скасовано або ж змінено їхній маршрут. Відновили рух поїздів далекого сполучення лише наприкінці жовтня.

Добре те, що я готуюся стати бабусею! У мене дві дочки і скоро має народитися двоє онуків! Ми чекаємо на появу малюків приблизно одночасно: до Нового року, з різницею в один тиждень. Для мене це великий подарунок, навіть за таких умов я очікую майбутніх подій. Попри всі війни, посади і досягнення, діти — це найдорожче в житті кожної жінки. Тому, незважаючи на всі труднощі, я з радістю чекаю народження наших малят!

Юлія КУРІННА, редактор сайта, Лисичанськ:

— З хорошого — всі родичі живі-здорові, після обстрілу не постраждали наші будинки, є робота. Мої діти війну практично не бачили, оскільки ми вчасно виїхали в інше місто («ополченці» загрожували нашому виданню, довелося терміново зірватися з насиджених місць і все літо поневірятися по родичах). Погане: сидіти в темній квартирі без світла і розуміти, що справді нікому до нас немає діла. У Лисичанську опалення немає, гарячої води немає і не буде, світло вимикають постійно. Всі великі підприємства в нашому місті стоять, магазини і аптеки порожні. І все це не лише через війну: роботи в Лисичанську і до початку АТО не було. У міському бюджеті грошей немає, немає їх і в населення. У нашому виданні теж не обійшлося без скорочення штату співробітників.

Ірина ГРИЦИНА, медпрацівник із Сєверодонецька, нині проживає в Західній Україні:

— Найкраще — це наша сім’я! Всі близькі живі, відносно здорові, ми всі разом. Ще я задоволена своїм заочним навчанням. Радію від того, що поступила саме до столичного університету імені Драгоманова, а не до Луганського педагогічного імені Тараса Шевченка. Зараз не знаю, як би там вчилася: проблеми у зв’язку з АТО виникли б безперечно. Нині здаю сесію — половина іспитів вже позаду.

Погане — без варіантів — це вимушене звільнення зі звичної роботи і вимушений переїзд з рідного міста в західну область України, де зараз більш спокійно. І ще дуже принизливо для мене було, коли після оформлення статусу переселенця до нас прийшли співробітники міліції і взяли у нас відбитки пальців. Правоохоронці перевіряли, чи не пов’язані ми з сепаратистами, розпитували, де ми були під час обстрілу, де наші друзі, хто з них залишився на попередньому місці тощо. Опитування проходило у доволі ввічливій формі, але якось від цього не легше.

Ольга ШАРУНОВА, начальник управління пенсійного фонду, Сєверодонецьк:

— Погане — звичайно, війна! Це безумовно! Події, що відбуваються, безпосередньо торкнулися нас по роботі: в регіоні різко збільшилася кількість переселенців-пенсіонерів. У нас було близько 40 тисяч пенсіонерів, додалося ще 16 тисяч. Ми практично живемо на роботі. Навантаження на всіх співробітників збільшилось у декілька разів, усі колеги працюють на межі можливого, в стані постійного стресу.

Щодня із зони «ЛНР» переоформити пенсію приїжджають від 400 до 700 осіб. Ми повинні не просто прийняти заяву, а ще й оперативно все обробити, нарахувати виплати. Людей у штат нам не додали, але ми подали запит на зміну чисельності, і це питання нині у стадії рішення.

Та все одно ми віримо в краще. А головна радість для нас — що у дітей все налагодилося. Син познайомився з хорошою дівчиною. І дочка зустрічається з гідним хлопцем. Можливо, скоро вони захочуть створити свої сім’ї. Адже «другі половинки» це важливо, і нам вибір дітей дуже подобається!