Піднесім свій народ культурно, навчаймо його. Не тільки учитель може навчати, але може його навчати та виховувати і урядовець, вояк, промисловець чи інший.
Августин Волошин, український політичний, культурний і релігійний діяч Закарпаття

Один день у Прилбичах

У родинному гнізді Андрея Шептицького
10 вересня, 2015 - 19:40
УСИПАЛЬНИЦЯ РОДУ ГРАФІВ ШЕПТИЦЬКИХ У СЕЛІ ПРИЛБИЧІ
КАМІНЬ НА МІСЦІ КОЛИШНЬОГО РОДИННОГО ГНІЗДА ШЕПТИЦЬКИХ

У нашій історії чимало видатних імен, які знає і шанує кожен українець. Ім’я Андрея Шептицького було несправедливо забуто. За часів радянської влади Митрополита Андрея було оголошено ворогом, над компрометацією Шептицького працював цілий відділ НКВС. Про душпастирську діяльність видатного церковного і громадського діяча, мецената української культури Митрополита Андрея загалу добре відомо. Андрей Шептицький є засновником Греко-католицької богословської академії у Львові, він збудував чотири загальноосвітні школи, дві духовні семінарії, фінансував навчання здібної молоді за кордоном, зокрема музичну освіту Соломії Крушельницької, малярську школу Олекси Новаківського, заснував перший в Україні Національний музей, придбавши для нього понад 15 тисяч експонатів.

Менше відомо про господарську, бізнесову діяльність Митрополита. Андрей Шептицький був найуспішнішим економістом Галичини ХХ століття. Він створив Маслосоюз, молочні продукти якого не знали конкуренції в Європі, ряд кооперативних спілок, побудував шість заводів із випуску товарів широкого вжитку (кахельний, цегляний, кондитерських виробів тощо), заснував земельний банк. Про його успіхи у веденні бізнесу свідчить і те, що завдяки його фінансуванню було прокладено понад 120 кілометрів залізниці, яка сполучала міста Стрий і Станіслав (сучасний Івано-Франківськ).

Тож вирішив побувати в його родинному гнізді в селі Прилбичі, подихати його повітрям, помилуватись околицями, поспілкуватися з його односельцями, щоби зрозуміти, збагнути коріння витоків його величної, багатогранної постаті. Предки Митрополита походили з давнього боярського роду часів Галицького князівства, а село Прилбичі придбав у ХVІІІ столітті Перемиський греко-католицький єпископ Атанасій Шептицький.

На узбіччі, неподалік села, зупиняю свій автомобіль. Типово середньовічне планування селища: ліворуч, у широкому видолинку, довгий-предовгий ставок, а праворуч — яруги, помережані невеличкими потічками. А ще далі — поля, за якими простирається ліс. А на горбатій гряді — мальовниче село, де край дороги, обсадженої старезними линами, обабіч розташована вся інфраструктура селища.

Дві церкви, школа, дитячий садочок, сільська рада, акушерсько-фельдшерський пункт, кілька крамничок, кафетерій, кладовище... На подвір’ї чудової церкви встановлено пам’ятник Митрополитові Андрею та його брату Блаженному Климентію, а через дорогу, в тінистому парку, стоїть величезний камінь із написом: «На цьому місці стояла родинна садиба, де 29 липня 1865 року народився Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький».

Парох місцевої церкви отець Андрій Стадницький розповідає: «У графа Івана Шептицького та його дружини Софії було семеро синів, двоє померло в ранньому дитинстві, а п’ятеро стали відомими людьми Галичини. На родинному обійсті в селі Прилбичі залишився наймолодший, граф Лев, з дружиною Ядвігою. Про те жахіття, що сталося недільного дня 27 вересня 1939 року, розповідати важко. Під час Служби Божої до церкви зайшли енкаведисти. Вони вивели на подвір’я власника маєтку графа Лева з дружиною та священиком. Наказали викопати яму і при заціпенілих парафіянах розстріляли. Те ж учинили з родинною усипальницею Шептицьких, в якій спочивали вічним сном одинадцять предків Митрополита Андрея».

У товстенних залізних дверях усипальниці я налічив понад 13 кулевих отворів, розміром у людський палець (стріляли, вочевидь, із крупнокаліберного кулемета).

Тож годі уявити собі психологічний стан тогочасного галицького селянства після таких видовищ, бо на його очах розстрілювали не тільки живих, а й мертвих. А діяли більшовики за своєю звичною, занадто часто випробуваною схемою: убий господаря, пограбуй його майно, а землю, худобу, інвентар убитого роздай селянам, щоб згодом, забрати все назад, у колгоспи, перетворивши селянина на безправного кріпака. Те саме відбулося і в Прилбичах, де 1947 року «визволителі» організували колгосп і назвали його, як глум над людьми, — «Росією»!

На довершення наруги над гідністю селян із крипти, усипальниці графів Шептицьких, викинули останки усопших, перетворивши чудову неоготичну споруду на склад отрутохімікатів.

У розмові зі мною отець Андрій Стадницький бідкався: «Для місцевого музею Митрополита бракує автентичних експонатів, а в графському маєтку зберігалися портрети родини Шептицьких, колекція старовинних меблів та монет, художньої порцеляни, середньовічна зброя, стародруки — лише в одній книгозбірні було понад п’ять тисяч книжок. Усе це червоні вандали кудись вивезли, і десь воно припадає порохом, тоді як має зберігатися тут, у Прилбичах, у родинному гнізді Шептицьких».

23 червня 1941 року підрозділ саперного батальйону Червоної армії замість того, щоб підривати танкові колони німецько-фашистських загарбників, які перли на схід, знищив архітектурну пам’ятку високої цінності — палац Шептицьких. Не кращим чином поводилися в Галичині й німецькі окупанти. Гестапо розстріляло брата Митрополита Андрея, Олександра. Спілкуючись із селянами, я багато дізнався про людські риси графа Івана, батька майбутнього Митрополита.

Був він людиною дещо суворою, але справедливою, будучи дбайливим господарем, запровадив у своєму маєтку режим вільнонайманої праці. Умів знаходити хороших фахівців, для яких побудував у селі кілька дво- і чотириквартирних будинків, працьовитим селянам безплатно надавав земельні ділянки під забудову, дозволяв людям користуватись водогоном, який ішов з джерел Високої Гори до побудованої ним гуральні. Будучи послом у Галицькому сеймі, домігся побудови кам’яної дороги від села до Яворова і Судової Вишні.

Про морально-етичні принципи графа Івана свідчить і той факт, що в одного безпробудного пияки він забрав трьох його дітей, прийняв у свій дім і дав їм можливість здобути освіту й фах. У центрі села граф ліквідував корчму, заснувавши у ній захоронку (дитячий садок) та утримував його за свій кошт.

2004 року останки графа Лева і графині Ядвіги перепоховали в родинній усипальниці, антропологи ідентифікували й інших померлих із великої родини Шептицьких, і спочивають вони нині у фамільній гробівці.

Мої відвідини родового гнізда Шептицьких у селі Прилбичі наводить на невеселі роздуми про колишній і нинішній стан політичної, військової та бізнесової еліти в Україні.

Упродовж минулих століть боярські роди Галичини Сангушки, Сапіги, Шептицькі, Потоцькі, Чорторийські, Вишневецькі, Островські зазнавали польського впливу, і Червенську Русь було обезглавлено.

А у Великій Україні боярські, козацькі роди Кочубеїв, Розумовських, Скоропадських, Лизогубів, Безбородьків, Полуботків, Орликів, Калнишевських та інших були фізично знищені або ж змосковщені, що також було причиною військової стагнації українського суспільства.

Граф Андрей Шептицький зумів вирватись із цього заклятого кола етноциду, і в цьому його велич. А чи є розуміння своєї історичної місії в сьогоднішньої еліти?

Питання дискусійне. У цьому я переконався, провівши один день у родинному селі графів Шептицьких.

Володимир ГИЖИЙ, Львівщина Фото автора
Газета: 
Рубрика: