Освенцім: 60 років по тому

Задовго до 60-річчя звільнення концтабору Освенцім я став отримувати запрошення відвідати колишнє рукотворне пекло 27 січня поточного року. Я вже їздив туди раніше, коли був молодшим, але сьогодні мені вже 80 років. Згодом все ж таки вирішив їхати.

З України нас прибуло семеро. Після обіду 27 січня до готелю подали елітний автобус, який і доставив нас на місце урочистостей. Сотні людей снували біля Меморіалу, лаштували під відкритим небом місця для глядачів, фото- і телекореспондентів. Люди прибували і прибували звідусіль. Скоро їх набралося десятки тисяч. Невдовзі по радіо оголосили, що за хвилину-другу на урочистості прибувають глави держав. Як виявилося пізніше, їх прибуло 44 особи — президенти, прем’єри, канцлери, королі. Серед них був і наш Президент Віктор Ющенко.

Перед грандіозним Меморіалом були встановлені стільці для гостей. Я, в смугастому мітцені на голові, всівся у передньому ряду, якраз перед головною спорудою Меморіалу, який був збудований між двома зруйнованими крематоріями півстоліття тому і має біля свого підніжжя національні меморіальні плити з викарбуваними на них написами.

Почалися виступи: першим виступив президент Польщі, потім зачитали Послання Його Святійшества Папи Івана Павла II. Далі виступили представники різних релігійних конфесій, прозвучали заупокійні меси єврейських раввинів. Потому кожен глава делегації відніс до національної меморіальної плити поминальний вогник, вміщений в прозору скляну мисочку. Всі президенти проходять повз мене. Поруч зі мною сидить польський в’язень Освенціма. Повз нього проходить Олександр Квасневський і, раптом зупинившись, вітає його, тисне йому руку. Я ж, скориставшись такою нагодою, прошу польського президента передати Віктору Ющенку конверт зі зверненням від колишніх в’язнів Освенціма із Полтави. Але пан Квасневський мені каже: «Я зараз приведу до вас вашого Президента». І дійсно, за пару хвилин Президент України підійшов до мене:

— Звідкіля ви?

— З квітучої Полтави, — відповідаю я.

— Ви теж у свій час пережили Освенцім?

— Так, як і свого часу пережив його Андрій Ющенко.

Віктор Андрійович нахилився і поцілував мене. Потім забрав у мене конверт і направився до урядової трибуни. Пізніше я картав себе, що розмовляв з Президентом, сидячи на стільці. Справа в тому, що, враховуючи погодні умови, краківські студенти щільно обгорнули сидячих, в тому числі і мене, ковдрами. Тому я і не зміг піднятися до Віктора Андрійовича.

Урочистості продовжувалися близько п’яти годин. У моїй уяві поставали один за одним спомини далекого минулого. Відправляючи нас п’ятнадцятьох до концтабору, начальник в’язниці у Катовіце звернувся до нас: «Усі ви небезпечні злодії, являєте собою небезпеку для німецького народу. Тому ви будете ізольовані в концтаборі до кінця війни. Після війни вас будуть судити і кожен отримає своє». Я тоді подумав: «Мій батько був оголошений ворогом радянського народу, я, за словами начальника в’язниці, ворог німецького народу... Де ж той народ, котрому я не ворог?» Через півтори години поїздки я той народ побачив — то були в’язні Освенціма.

Подумалось про Андрія Ющенка, котрий в 1941 році служив на західному кордоні СРСР. То ж він в перші дні війни потрапив до німецького полону. А що таке німецький полон, комендант Освенціма Рудольф Гесс відверто заявив на Варшавському суді у 1947 році. За три роки з 14 тисяч радянських військовополонених живими залишилися 92 чоловіки. Трагічні події в Освенцімі розгорталися на території у 42 квадратні кілометри в головному концтаборі та його філіалах. Польська Академія наук у 1995 році підрахувала і видала до друку неповні дані загиблих в Освенцімі. Вийшло, що за роки існування концтабору Освенцім в ньому загинули насильницькою смертю півтора мільйони людей, переважно євреїв.

Депутати від КПУ до цього часу блокують у Верховній Раді визнання УПА воюючою стороною в боротьбі за незалежність України. А було таке: рано женуть нас на роботу. Поруч мене ступає молодий есесівець, майже мій ровесник.

— Звідкіля ти? — питає мене есесман чистісінькою українською мовою.

— З міста Суми, а ти звідки?

— З Дрогобича, — відповідає конвоїр.

— Чого ж ти, земляче, до ката в найми пішов?

— Обіцяли, що пошлють на північ москаля-комуніста бити, який запроторив моїх батьків до Сибіру. Не послали, привезли в концтабір.

Обережна розмова переривається — прийшли на місце роботи. Через добу Освенцім облетіла звістка: вночі велика група есесівців-українців в повному бойовому озброєнні залишила казарму і подалася на схід. Відразу ж почалася погоня. В глибокому яру зав’язався жорстокий бій. З обох сторін були чималі втрати. Українці не здавалися, важкопоранені дострілювали себе самі. Тільки четверо втікачів дісталося Станіславщини і влилися в УПА.

Пригадався політв’язень Освенціма Юзеф Ціранкевич — післявоєнний прем’єр-міністр Польщі. В радянській пресі про нього інколи писали недоброзичливо. В концтаборі він користувався повагою серед в’язнів. Я тоді вперше почув від поляка, що він не розуміє, чому два слов’янські народи, поляки й українці, віками ворогують. Ці слова були сказані після вбивства в Освенцімі двох братів Степана Бендери. Вбивство скоїли польські шовіністи. Це трапилося тоді, коли на Волині в 1943 році розгорталися криваві українсько-польські події, про які стало відомо в концтаборі. Високої думки про Юзефа Ціранкевича були ОУНівець Михайло Марунчак, в’язень Освенціма Анатолій Ванукевич, визволитель Освенціма Василь Петренко і я.

У 1990 році я вперше отримав дозвіл відвідати музей в Освенцімі — місце моєї трагічної юності. З того часу я їздив туди неодноразово. В цьому році — вп’яте. І кожного разу, коли я переступаю поріг рукотворного пекла, мене накриває мокрим рядном невидима чорна сила. Зразу ж з’являється важке почуття, схоже на депресію. І так трапляється з кожним, хто пережив Освенцім. У 1947 році Освенцім став музеєм. На сьогодні його відвідало вже близько 30 мільйонів людей з усієї земної кулі.