По двоє у човні, не рахуючи песика

Так, так, песик звався, звісно, не Монморансі. Та й річка була не Темзою, і човнів було два, а склад екіпажів — подружжя батьків із подружжям уже дорослих дітей (старша донька з чоловіком) — це відрізнялося від безсмертного Джеромового твору.

А зрештою все нагадувало «Троє у човні, не рахуючи песика»: і бажання «накачати» м’язи, що майже заіржавіли в місті за комп’ютерами, й утекти від спеки до благословенної Полтавщини на річку Ворсклу. А вона протікає через веселе село Зачепилівку — цікаво, кого воно з пращурів так гарно зачепило, як зачепило поетичним талантом нашого Бориса Олійника, який тут народився?

Отже, песика звали Бруно, один човен — надувний, китайського виробництва і щойно куплений. Випробовувався він на Ворсклі та викликав у мене острах кожної миті перекинутися — тому й песика ми спровадили до надійного, тримісного «Тайменя»: байдарки, яка пройшла з нами і Південний Буг із його порогами, і Карпатський Черемош. Песиком ризикувати не хотілося, хоча він пловець ще той: ми тільки підходимо до якої-небудь водойми, а він уже там плаває, запрошуючи нас веселим гавкотом приєднатися до нього.

Не можу багато розповідати про пернатий світ Англії, а полтавські соловейки справно старалися — цілу ніч тьохкали так, що я спочатку перелічила всіх слонів, носорогів, а потім декілька раз зверталася до них серед ночі з благаннями, щоб трохи попустилися... Але через чарівну і запашну весну вони не вгавали й ніяк не могли втихомиритися. Коли вже світало, вони вгомонилися, і — диво! — сон на повітрі, настояному на ароматах квітучої акації та фітонцидах сосни, таки мене зморив.

Ще одне відкриття — то були птахи, які здавалися галюцинаторним видінням: настільки його кольори далекі від звичних сірувато-білувато-зеленкуватих українських. Крила та спинка були яскраво-блакитні, якогось неонового відтінку, а грудка і черевце — помаранчевого кольору. Отакий природний приклад толерантності, здавалося б, невблаганних людських непримиренностей... Як ми згодом довідалися, назва пташки — рибалочка (рос. — зимородок), на жаль, настільки непосидюча істота, що сфотографувати її не вдалося, хоч уздовж усієї Ворскли ми спостерігали цих чудових пташок.

Та найціннішим скарбом Полтавщини є її люди, які пригостять і березовим квасом, і дотепним жартом, і суто українською говіркою — мову цю всотуєш, як смачний мед. Із таких подорожей (усього п’ять днів і чотири ночівлі в наметах) повертаєшся зі спогадами про тихі задушевні розмови біля вогнища, мальовничі краєвиди рідної країни й зустрічі з чудовими людьми.

Нашому Бруно цей перший водний похід теж дуже сподобався, особливо купання, підсилений похідний пайок і густа полтавська сметана!