Політика та гра
Гра — ключове слово постмодерної доби. Гра в літературі, мистецтві — засаднича, вихідна: про неї говоримо, аналізуючи той чи інший твір мистецтва чи будь-яку сучасну книжку, написану в постмодерному стилі. Зрештою, гра із глядачем, читачем стала визначальною, панівною для літераторів, художників, кіномитців у їхній творчій діяльності. Зрезюмувавши, можемо сказати, що постмодерний дискурс всуціль побудований на грі. Проте ця забава зовсім не для всіх, а насамперед для обраних, втаємничених, які знають правила. Решта залишається поза межами ігрового майданчика. Влучно писав відомий іспанський філософ Х. Ортега-і-Гасет ще про модерністське мистецтво, яке «має маси проти себе, і воно завжди буде мати їх проти себе. Воно, по суті, чуже народові й більш того, воно вороже народові». Або інший постулат уже постмодерністів-літераторів: текст пишеться заради тексту, при цьому форма починає домінувати над змістом.
Можна сміливо сказати, що сьогодні українська політика здійснюється за схожими принципами: неувага до народу, нівеляція його інтересів і, як наслідок, глибока прірва між політиками й суспільством. Останні події у Верховній Раді (блокування трибуни) вже вкотре доводять, що законодавчий орган нормально функціонуватиме лише за умови дотримання сторонами якихось ефемерних домовленостей, виконання обіцянок та втілення своїх вузькопартійних інтересів. Суспільство та його потреби чомусь не об’єднують народних депутатів і не створюють «сприятливих» умов для повноцінного функціонування законодавчого органу. Справжнього ж консенсусу парламентарям вдалося досягнути лише під загрозою втрати державного суверенітету, як це було у випадку з Тузлою.
Отож, чесної гри або, як кажуть, «fair-play», найближчим часом ми не побачимо. Адже за правилами чесної гри повинні існувати рівні умови та можливості для її учасників: сильне (громадянське) суспільство, чесна і прозора влада, досконала та незалежна судова система.
Гра на міжнародному рівні — найскладніша, вона вимагає максимальної стійкості та послідовності. Вдаючись до аналогії з футболом, сьогоднішня ситуація чимось нагадує симуляцію порушення правил у штрафному майданчику команди-суперника, за яку арбітри переважно суворо карають порушників. Адже будь-яка наша непослідовність, нерішучість, імітування досягнень у зовнішній та внутрішній політиці викликають у Європі, як правило, негативну реакцію. А страждають від цього переважно незаангажовані у Велику Гру верстви.
У статті «Санчо Панси і Дон Кіхоти» («День» №188) Олександр Стрілецький пише, що «всі сучасні західні політики стоять на плечах гігантів своїх попередників і величезного накопиченого досвіду. А українські стоять на голій землі. Навіть не просто на голій, а на старанно випаленій. Зокрема, й геноцидом Голодомору». Українські політики стоять на голій землі не тільки через геноцид, війни, репресії, а й через те, що між ними та суспільством сьогодні існує порожнеча, вакуум. Встановлення нормальних відносин між владою та суспільством може стати запорукою нашого поступу.
А щодо накопичення досвіду, то тут можна пригадати думку Григорія Сковороди, який у листі до свого учня М. Ковалинського цитував античного мудреця Демонакта: «Вчися на прикладах інших, не будеш знати горя». «Якщо б ми вчилися на досвіді інших, виносячи з нього корисне нам, — пише Сковорода, — і якщо б ми вдивлялися у життя інших, як у дзеркало, то значно менше стосувалися б нас слова: досвід — наставник дурнів». Погодьтеся, над цим варто подумати.
Гра, якою б вона не була складною та заплутаною, закінчується, як правило, завжди однаково: або перемогою, або поразкою. А балансувати поміж цими двома крайнощами, сподіваючись на нічию, справа слабких, які завжди сподіваються на примарне світло в кінці тунелю. Насамкінець не можу не процитувати відомого українського історика Я. Грицака: «Важливо, щоб наші бажання якось збігалися з нашими усвідомленими можливостями й усвідомленою відповідальністю за доконаний вибір».
