Політика замість роботи на користь громади

Богдан ЗЕК, провідний науковий співробітник Волинського краєзнавчого музею:

— Найбільше порадувала поява книжки професора Миколи Лазаровича «Російсько-українська війна (2014—2017): короткий нарис». Фактично це одна з перших спроб узагальнення подій історії України нашого часу. Науковець пішов добровольцем в АТО і, напевне, зрозумів те, що відчували герої його книжок — борці за Українську державність 1917—1921 років. Прочитавши книжку, розумієш, наскільки сильними ми можемо бути. Недаремно автор присвятив свою роботу побратимам із 14-ї окремої механізованої бригади. У ній є все: і короткий огляд подій, аналіз, передбачення, хронологія війни, й добірка інтерв’ю із самим автором, які повинен прочитати кожен, хто вважає себе українцем.

Мене найбільше засмутив факт голосування, чи, точніше, «неголосування» депутатів Волинської обласної ради 8 лютого 2018 року щодо призначення на посаду директора краєзнавчого музею Анатолія Михайловича Силюка — заслуженого працівника культури України, висококласного професіонала, ентузіаста своєї справи. Волинський краєзнавчий музей під його керівництвом збирав артефакти подій Революції Гідності й Антитерористичної операції, всіляко популяризував внесок волинян в оборону державного суверенітету і територіальної цілісності України. В умовах гібридної війни з Російською Федерацією факт такого «голосування» частини депутатів (для затвердження його кандидатури не вистачило менше десятка голосів) варто розцінювати як шкідництво чи саботаж у протидії ворожій пропаганді. На жаль, український політикум навіть регіонального масштабу займається більше політикою, а не роботою на користь громади. Сто років тому такі дії призвели до краху державності.

Роман НОВОСАД, студент Київського національного університету імені Тараса Шевченка:

— Цими днями в моєму рідному Горохові гучно й не без скандалу відбулося обговорення майбутнього процесу децентралізації. Хоча Волинь і посідає першість серед областей, у яких утворилися об’єднані територіальні громади, Горохівський район досі в цій справі в аутсайдерах. На обговорення до районної ради прибув чиновник із ОДА, зійшлися всі районні керівники. Але звичайних слухачів у залі можна було порахувати на пальцях...

Так, люди бояться змін, особливо кричущих. Тому й не прийшли. А ще не довіряють чиновникам із місцевого «білого будинку». Як приклад, багато хто не може зрозуміти, як це так, що районна адміністрація вже чотири місяці не має свого керівника. З цього приводу вже навіть громадська рада засідала, проте це аж ніяк не той орган, що ухвалює подібні рішення... Ті ж люди, що прийшли на слухання, почули багато запевнень та обіцянок. Але дехто все одно не бачить сенсу в утворенні громад. Мене особисто в цьому питанні хвилює лише один, на перший погляд, незначний момент. Коли кілька сіл об’єднаються, інтереси населення представлятиме староста. Як бути тим селам, у яких не буде посади старости? Провінція, приречена на часткове або й повне вимирання... І тут прикладів ніяких не потрібно, адже сам живу в такій «провінції» й бачу, що сільська рада найперше опікується розвитком «головного» села. А ще — пригадую, що жителі «провінції» в одній із чинних громад Волині зверталися до місцевих ЗМІ з листом, у якому розповідали, що в них такі дороги, що навіть коли покійника везуть, то мусять руками притримувати, щоб не впав. Хоча люди й зверталися до голови ОТГ, та він нічим не зміг їм зарадити...

Хай це й природно, може, я теж боюся змін, але, коли дивлюся на події, що день у день розхитують нестійке українське суспільство, хочеться сказати всім можновладцям: «Знаєте, панове, «не децентралізацією єдиною»...

Ольга БУЗУЛУК, прес-секретар у патрульній поліції Волинської області:

— Останнім часом життя стало дуже швидким, тому, коли вдається уповільнити його темп, мене це радує. Цей рік почався з переосмислення, що не все полягає в роботі й гонитві. Звісно, моя робота має величезний вплив на суспільну свідомість, на громадські настрої, але це й забирає дуже багато сил та енергії. Тому — поступово вчуся їх відновлювати, найперше, завдяки своїм донькам. Ніколи раніше не відчувала такого щастя просто від спілкування з ними, я побачила, як швидко вони подорослішали й стали дуже розумними (їм 3 і 6 років). Тепер більше часу приділяю їм, готую з ними, читаю, займаюсь аплікаціями. Через їхнє бачення світу я також сприймаю світ по-іншому. Я впевнена, що через 10—15 років світ буде зовсім іншим, не таким, як зараз, і їх до цього треба підготувати. Але в першу чергу вони мають залишатися людяними і чуйними, не втратити доброти тй співчуття.

Засмутило мене те, що окремі медіа, маючи широкий спектр впливу, маніпулюють і просто гарно відробляють чиїсь вказівки, або ж мстяться за особисті образи через телебачення. Це дуже принизливо. І справа тут не в структурі, в якій працюю. У цьому випадку я відстоюю стандарти журналістики. Що виходить: сусідка літнього віку приходить і розповідає, що побачила сюжет місцевого каналу, з якого висновок, що наш працівник — мало не вбивця підлітків... Уявляєте, як можна подати інформацію?! Респект журналістам, сенсація, скандал! Тільки от де істина і правда — невідомо. Тобто журналісти дозволяють собі в новинних сюжетах подавати власні суб’єктивні судження, не відокремлюючи фактів від коментарів і не дотримуючись балансу думок.

При цьому місцеві колеги-журналісти воліють стояти збоку і не втручатися, бо ж тут причетна державна структура — патрульна поліція. Ось це засмучує. Але ми не збираємося здаватись. І якщо це триватиме далі, перейдемо до відстоювання нашої честі в судовому порядку.