Щоб зробити розумний вибір, треба перш за все знати, без чого можна обійтися.
Іммануїл Кант, німецький мислитель, антрополог, письменник, педагог, родоначальник класичної філософії

Потрібна м’яка, але активна дія

Донбаська двомовність очима львів’янина
16 січня, 2015 - 13:18
Донбаська двомовність очима львів’янина
ФОТО REUTERS

Погоджуюся з думкою Ігоря Лосєва, що теза «яка різниця — якою мовою розмовляти?» («День» від 27 грудня 2014 року) на даний момент остаточно застаріла. Подумав про це ще на початку березня минулого року, коли «зелені чоловічки» вторглися у Крим. Воно, звісно, й радикалізм у мовній сфері — річ небажана, але ж і капітуляція — погано. Відсутність ефективної мовної політики на південному сході надто дорого обходиться державі. Якби ми попередні 23 роки працювали хай і помірковано, але не покладаючи рук, то не мали б тепер ні анексованого Криму, ні тисячі загиблих на Донбасі. Ні «ДНР», ні «ЛНР» не виникли б, якби населення цих областей відчувало свою кровну спорідненість із рештою української території. А це могло би прийти через залюбленість в українське слово певної «критичної маси» людей. Чи сприяли ми її утворенню?

«ХОЧ БИ 10% ЧИНОВНИКІВ ЗАМІНИЛИ...»

Важко судити про Донбас і Крим, ніколи не побувавши там. Тому в багатьох містах АРК  я мав непоганих друзів, небайдужих до мовного питання. Зустрічався, подорожував, радився з ними. Попри незручності, викликані збройним протистоянням в зоні АТО, тепер активно вивчаю Донецьку і Луганську області. Прочитавши в одній з газет про мужню краматорчанку Софію Успішну (вона погнала сепаратистів від власного дому, не давши встановити там блокпост), я вирішив розшукати її. Пошуки увінчалися успіхом — через два тижні я вже пив чай на квартирі у Софії Василівни. Звісно, жінка живе в очікуванні змін. Не дожидаючись нових тенденцій, почала розмовляти з прийомними дітьми українською. Спілкуючись із ними, я переконався, що це дає свої плоди, — дітки не відрізняються суттєво від галичан та мешканців Центральної України. На жаль, Софія Василівна не бачить великих змін у регіональній політиці. «Розумію, що поміняти всіх міліціонерів, всіх проросійських викладачів шкіл і коледжів зараз немає можливості, — каже вона, — але ж хоч би 10% чиновників змінили! Інші 90% відразу зроблять належні висновки. А так ми знову ризикуємо отримати подібні прецеденти сепаратизму на визволених територіях. Утворення «ДНР» стало можливим лише тому, що в Донецькій області держава ніколи по-справжньому не підтримувала українських патріотів. І ніколи по-справжньому не боролася з ворогами...»

ЗНАЙОМИТИ Й ОБ’ЄДНУВАТИ ПАТРІОТІВ

Софія Успішна — не єдина патріотка в Краматорську, є ще тисячі інших. Але вони найчастіше не знають про існування однодумців. Тому хтось має їх знайомити й об’єднувати. Та й потреба у захисті не відпала. Шовіністи нікуди не поділися, вони лише принишкли, зачаїлися. Згодом заговорять голосніше, бо ніхто ж їх не чіпає. Одного разу почув на автовокзалі у Слов’янську: «А почему это вы говорите по-украински?» Це сказав не озброєний терорист, не гість із Росії, а мешканець визволеного міста. Я розумію, що ламати «через коліно» неефективно... Оптимальною була б стратегія «м’якого наступу». Важливо зробити перші кроки; почати можна з чого завгодно, навіть з мови вивісок. Будуть конкретні справи, буде й практика взаємодії, й школа самозахисту. Буде й пожива для роздумів, пошук оптимальних шляхів українізації. До речі, аналізуючи тему вивісок, я зрозумів, чому упродовж останніх десятиліть візуальна інформація сприяла скоріше утворенню мовних комплексів, аніж інтеграції донеччан в українське суспільство.

ЯКЩО ВЖЕ ДВОМОВНІСТЬ, ТО ПРОУКРАЇНСЬКА, А НЕ «ОКОЗАМИЛЮЮЧА»

По-перше, українських вивісок надзвичайно мало. Дивно, що палкі поборники двомовності досі симпатизували лише мові північного сусіда. Із тезою, що українська мова зовсім не котується, я не погоджуюся. В 2009 році в Донецьку я сфотографував кіоск, де під офіційною вивіскою «Ремонт обуви» хтось вночі червоною фарбою по-партизанськи домалював: «Ремонт взуття». А скільки ж є людей, які не відважаться на таке, але однозначно схвалять вчинок підпільного патріота? Не певен, що цим питанням хтось займався. Думка проукраїнських донеччан поки що мало враховується державою. Чому в Артемівську лише приблизно 20% українських вивісок? Невже там так мало українців? Чому в сусідніх Краматорську і Слов’янську ці показники суттєво відрізняються? Понад 30% українського в Краматорську і лише 15 — 20% — у Слов’янську.

Свого часу я спілкувався з Євгеном Стахівим, колишнім діячем оунівського підпілля на Донбасі. Він запевняв, що під час Другої світової війни у Слов’янську активно діяла «Просвіта», і більшість людей розмовляла українською. На чому базуються нинішні 15 — 20%? А є ж районні центри і шахтарські селища, де українські вивіски майже відсутні. Тепер питання треба ставити руба: якщо вже двомовність, то справедлива — 50% на 50%. В царині вивісок це зробити легше, ніж забезпечити такий же відсоток українських газет у кіосках. З легшого і треба починати, тим паче що й армія на місці, й СБУ активніше працює. Ніколи не зараховував себе до «яструбів» у мовному питанні. Тільки добра воля, тільки кроки назустріч одне одному, тільки компроміс. Але ж ніколи не зможу змиритися з повною відсутністю активних дій у цьому напрямі.

У звільнених містах неодмінно треба займатися мовою! Чому так швидко, наступально утворювалися антиукраїнські республіки? Тому що була категоричність, була позиція. А з нашого боку помітне лише одне видиме бажання: не дратувати ворогів. Це програшно в стратегічному плані. У Львові, Тернополі, Ужгороді в кожному кіоску до половини (а то й більше) газет і журналів російською мовою. І це навіть тепер, під час війни з Росією! А скільки українських на звільнених територіях Донбасу? Правильно, нуль цілих і нуль десятих. Коли бачиш винятки, то безмежно радієш. Так, у Слов’янську в одному з кіосків я помітив україномовний часопис «В’язання» і, повірте — неабияк розчулився.

З вивісками ситуація така. Якщо йдеться про російськомовні, то там все в ажурі. З українськими гірше — багато помилок. Ці помилки (чи, може, навмисні спотворення) якоюсь мірою відсікають Донбас від решти українських регіонів: «Перукарня «Алекса», «Магазин-салон «Маріна» і таке інше. Ще б сюди додати «Аксану» й «Міколу» і самобутність донецького народу була б повністю доведена. Нафотографував у шахтарському краю багато подібних перлів. У Краматорську на Донеччині є «Парк птиц «Солов’їний гай». А ось двомовний покруч: «Продукты. Смачності». Останнє слово ще й дублюється про всякий випадок літерами російського алфавіту, виходить: «Смачности». У Слов’янську роблю знімок: в об’єктив одночасно потрапляють дві таблички — «ул. Ленина», і «вул. Леніна». Але другий варіант меншими літерами. На фронтоні вокзалу в Краматорську я помітив, що слово «Краматорськ» вночі зовсім не світиться, зате російське «Краматорск» видно здаля через неонову підсвітку. Як ви гадаєте, такий підхід не сприятиме утворенню мовних комплексів у мешканців Донбасу?

«ПРОСВІТА», АРМІЯ, ВОЛОНТЕРИ ТА ПРОТЕСТАНТСЬКІ ЦЕРКВИ

У місцевих просвітян великий досвід, але вони ще бояться повертатися. Волонтери багато допомагають армії, тому вони апріорі є проукраїнськими. Якось проїхав з десяток блокпостів у одній автівці з місцевими донецькими волонтерами (росіянами за національністю) і помітив, що вони намагаються розмовляти з бійцями українською мовою. Волонтерів чимало, і вони користуються авторитетом у громадян. Треба виходити на них і домовлятися про спільні дії. Армія українізує регіон патріотичними написами на блокпостах, прапорами та й самою своєю присутністю. Коли хлопці повернуться додому, то автоматично поповнять категорію людей, які добре знають Донбас. Вони не повинні випадати з поля зору «Просвіти», викладачів шкіл і вишів, активістів патріотичних організацій.

А ще варто звернути увагу на протестантські церкви. Адже УПЦ МП — проросійська, а УПЦ Київського патріархату на Донбасі ледь животіє. Навіть якби держава знайшла кошти і почала масове будівництво церков для патріотичних конфесій, позитивний результат був би нескоро. А протестантські церкви вже давно стали на ноги і показали, що  можуть ефективно працювати в такому складному регіоні, як Донбас. Вони, щоправда, не займаються вихованням українських націоналістів, але ж виховують цілком лояльних громадян держави. Якби це було не так, то не було б стільки гонінь із боку сепаратистів. А мовна позиція у протестантів досить виважена, вона цілком прийнятна для України, яка воює. Протестанти динамічні, мають вплив на кращу частину суспільства, а головне — уникають крайнощів. До речі, у Слов’янську я сфотографував новенький плакат на дверях вигорілого, ще дореволюційного «купецького будинку», у якому місцеві християни свого часу організували Будинок сімейних цінностей. Там є такі слова: «Можна зруйнувати будівлю, але Бачення та Мрію зруйнувати не можна. Можна завдати руйнувань містам, але неможливо зруйнувати Мрію та Бачення Вільної та Процвітаючої України. Схід та Захід разом!» Такий плакат красномовно свідчить про позицію протестантських церков. Тому, складаючи перспективний план відродження Донбасу, не варто ігнорувати наявність і такої конструктивної сили.

Сергій ЛАЩЕНКО, Львів
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments