Мир, прогрес, права людини – ці три цілі нерозривно пов’язані. Неможливо досягнути якоїсь із них, нехтуючи іншими.
Андрій Сахаров, фізик, правозахисник, дисидент, громадський та політичний діяч, лауреат Нобелівської премії миру

Потрібні фанати і... громадянське суспільство

Відгук на статтю Марії Чадюк «Могутня річ — інтерпретація» («День» № 2 від 12 січня 2017 року)
17 лютого, 2017 - 15:57

«Є багато речей, на які ми мало можемо впливати. Та є те, що залежить від нас і від нашого вибору. Це — наше мислення», — так починає свою статтю Марія Чадюк. І з авторкою важко  не погодитись. Гадаю, що не лише молодим, а й старшим читачам «Дня» дуже заімпонувала глибина мислення дівчини: «Ми обрали неправильну, непозитивну презентацію себе усьому світові, більш того — самим собі...» Марія говорить про те, що багато можна досягти, активізувавши туризм в Україні. Зокрема і внутрішній.

* * *

Повністю погоджуючись з авторкою, хочеться додати й декілька своїх думок. Слабким місцем в концепції Марії є те, що для реалізації добрих справ завжди потрібна чимала кількість ентузіастів. Освічених, креативних людей, справжніх фанатів своєї справи. Навіть максималістів! Це, швидше за все, будуть молоді люди. З другого боку, потрібні знання і досвід. А цим можуть похвалитися переважно люди старшого віку. Пам’ятаєте вислів: «Если бы юность умела, если бы старость могла...» Так ось, якщо вдасться знайти, перезнайомити і об’єднати тих, хто «вміє», і тих, хто «може», то виграє все суспільство. Союзників і однодумців треба постійно шукати. Якщо такий підхід стане стилем життя сучасного молодого українця, то всі наші справи рухатимуться швидше. Гірше, коли ідея живе, а реалізувати нікому...

Розповім дещо з власного досвіду. Упродовж двох останніх років я, про всяк випадок, аналізував підгрунтя для ефективних  пізнавальних поїздок донецької молоді в Галичину, Буковину та на Закарпаття. Поки що їздять десятками й сотнями; далі ж, переконаний, гостей зі сходу буде більше. Якось знайома вчителька з Донбасу натякнула, що хоче повезти своїх учнів, щоб познайомити їх з різьбярами Гуцульщини. Поїхав на розвідку, відвідав декілька населених пунктів. Тут схема така: спочатку голова сільради або директор школи. Скоріше за все отримаєте інформацію про когось із різьбярів. А вже той розповість і про себе, і про своїх колег. На місці буде видно — в якій послідовності відвідувати майстрів, скільки на кого витрачати часу. Щойно по селу розлетиться звістка, що приїхали «файні східняки», гарантую: ставлення до гостей буде більш ніж теплим. Важливо, щоб у приймаючої сторони потім не було розчарувань, але за це вже відповідають донецькі. А варіанти проведення часу можуть бути різними. Якось  цілком випадково я натрапив на гуцула... з великим шахтарським стажем. Той у молоді роки жив на Донбасі й працював на шахті. До нього могли б завітати юні гості з міста його юності. Тут Марійка права — багато залежить від інтерпретації. Можна по інерції сприймати дітей зі сходу, як юних «ватників», а самих дітей налаштувати, що їдуть в гості до жахливих «бандерівців». Самі розумієте, яким буде результат. Але, на щастя, вже є непогане підгрунтя для того, щоб сприймати контакти по лінії схід—захід як великий позитив.

* * *

Про це говорить факт жвавого обговорення в містах Донеччини пізнавальних поїздок для дітей, організованих активістами «Труханівської Січі». Ці поїздки роблять добру справу! Бо й справді: людей, які могли б у перспективі організовувати внутрішній туризм, варто готувати вже зараз. Давати їм необхідні знання, налаштувати на творчу працю і пошук позитиву. Реальне життя дає чимало матеріалу. Нещодавно був свідком того, як щедрувальники з Донеччини (театр-майстерня «Дукач» з Покровська) зайшли до львівської кав’ярні «Кримська перепічка» і защедрували для відвідувачів. І кримчани-біженці, і корінні львів’яни дуже добре сприйняли щедрувальників. Видно, що не чекали такого яскравого культурницького «прориву» від людей з обпаленого війною Донбасу. Приємно було від усвідомлення, що історія нової України твориться на наших очах! А тепер на хвилинку уявіть собі, що програма «Внутрішній туризм», про який говорила Марійка, вже працює повним ходом. Юних мешканців Покровська можна було б повести в «зоокафе», відкрите кримчанкою Тетяною Годок у Львові. Там такі чудові пухнасті котики! Або познайомити із священиком Тихоном Кульбакою, який переїхав до Львова після того, як побував у полоні в сепаратистів. Він донеччанин у шостому поколінні й у той же час... уніат. Щира, сердечна людина. От вам і швидка ломка стереотипів! А ще можна познайомити охочих із переселенським подружжям з Криму, яке організувало всеукраїнський табір «Львівське Різдво з французьким шармом». Тут і вивчення мови, і тематичні майстер-класи, й вишукані французькі страви... Заодно й урок патріотичного виховання, адже Яшар та Ірина Фазилови раніше викладали в престижній сімферопольській гімназії №1. Але мусили тікати до Львова, рятуючись від деструктивного «русского мира»...

* * *

Звісно, роль міста Львова в Україні велика. Але й окрім галицького «П’ємонта» у нас вистачає цікавих міст і селищ. Мені подобається, що Марія Чадюк, мислячи креативно, вживає такий термін, як «піарник держави». Нам би таких піарників побільше! Роботи б усім вистачило — і піарникам, і скромним трудоголікам, бо досі ми недопрацьовували. Далеко не всі знають про традиційний парад Маланок у Чернівцях. Там є на що подивитися. Років чотири тому був на цьому дійстві й звернув увагу на дуже прихильне ставлення українців до молдавської культури. Варто б відкрити українцям і місто Болград, що на Одещині. Це своєрідний центр болгарської культури. А Берегове на Закарпатті — центр угорської. Приазовський Маріуполь — грецької. Якщо мовна політика в Білорусі не зміниться найближчим часом, то можна поступово з нашого Чернігова робити місто українсько-білоруської дружби. Зберігати дещо з білоруської культури... Через кілька десятиліть білоруси б це оцінили. І культурницькі сили для цього є. А ще українцям і туристам з інших країн варто було б відвідувати Яругу, що на Вінниччині. Це село вважається «праведником світу». Не дивуйтеся, є й такий термін. Не людина-праведник, а все село! Під час війни українці тут масово рятували євреїв. Було створено щось на зразок комітету порятунку: всі єврейські сім’ї розподілили між українськими родинами, які відповідали за те, щоб вони мали, де сховатись, на випадок облав чи несподіваних нальотів жандармерії і могли прохарчуватись. Міф про український антисемітизм швидше розвіявся б, якби в Яругу частіше їздили українські патріоти і знімали про людей цього краю цікаві фільми.

Одним словом, багато добрих справ можна буде зробити у міру того, як формуватиметься громадянського суспільства. Тож вірмо у себе, українці! Роботи попереду багато, але ж і ми беручкі...

Сергій ЛАЩЕНКО
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments