Про чинник культурної атмосфери

Наскільки можу судити з реакції друзів та знайомих, більшість мешканців «материкової» України схвально сприйняли інформацію про те, що 83% відсотки одеситів вибрали для своїх дітей-першачків українські школи та класи. Це й справді непогано, але пригадую, що Київ переступив 90% позначку вже років з двадцять тому. Проте досі столиця так і не стала україномовною.  Звісно, рух у цьому напрямку є позитивним явищем. Але й перебільшувати роль формально українських шкіл не варто. Кияни, які закінчували українські школи в 60-і та 70-і роки, тепер лише незначною мірою користуються українською. Можуть при потребі спілкуватися, але зазвичай віддають перевагу російській. І тільки молоде покоління киян дарує нам сяку-таку надію... Але й у Києві вирішальним є не фактор школи, а загальна культурна атмосфера. Активне громадське життя столиці і акції типу Майдану впливають значно більше. Проте це не значить, що школами можна й не займатися. Конче треба зробити «інвентаризацію» шкіл, де українська практично не звучить на перервах. Скільки їх?  Думаю, що багато. Адже там, де школи робили українськими наказом «згори», в учителів не було особливої мотивації виховувати патріотів. На момент проголошення Незалежності лише орієнтовно 50% українців навчалося рідною мовою. Тепер формально 90%. От і рахуйте самі. Не виключено, що всі оті «додаткові» 40% є тільки формально українськими. А отже, проблемними. Це ще не катастрофа, але займатися ними Міністерству освіти рано чи пізно доведеться.

З Одесою буде складніше і довше, ніж із Києвом. Тут не буває проукраїнських майданів, тому надія лише на школи. Щоб українська відроджувалася, треба поступово робити школи українськими де-факто. Це окрема наука, але надзвичайно важлива. Підбір хороших вчителів, поїздки до Львова та походи в Карпати, листування з ровесниками, перегляд кінофільмів, пісенні свята тощо. А патріотичні директори — це, взагалі, проблема номер один! Ми пригадуємо, як зацькували «формально українські» педагоги вчительку Олену Блажиєву з Роздільнянського району. Як спалили автомобіль родині Сапункових з села Розквіт. Чи можемо ми говорити, що така агресивна, послідовна і діяльна українофобія є чимось нетиповим для Одещини? Ні, винятком поки що є такі люди, як Блажиєва і Сапункова. Не було б таких «мовно стурбованих» людей, формально українські школи були б царством вічного суржику і масово штампували б малоросів. Правильна українська в таких школах може не залунати і через сто років. Нагадаю, що коли проводилося опитування серед учнів Ширяївського району, то 28,4% з них наголосили, що навіть не збираються позбуватися суржику. А 6,6% учнів він навіть подобається. Ще 2,2% школярів сказали, що вважають рідною не конкретну мову, а саме суржик. Ніби й не смертельно, бо це лише трохи більше третини. Але врахуймо, що Ширяївський район є відносно благополучним у мовному плані — там 96,4% молоді обрали, як показало опитування, українську мову навчання добровільно. В інших районах ситуація гірша.

Цікаво, що в російський школах Одещини (навіть сільських) суржик в роки СРСР легко викорінювали. І на перервах діти досить швидко починали говорити правильною російською. Адже там до послуг вчителів була вся потужна ідеологічна машина «русского мира». Включаючи, як радянське кіно, так і творчість Райкіна, Жванецького, інших великих гумористів. Пам’ятаєте: «шчас к людям надо помякше. А на вопросы смотреть шырше...» Або ще: «а звезды над Полтавщиной какие... По три-четыре кило кажная!» Окрім цього, до послуг російської школи була ціла гвардія вчителів, які в реальному житті спілкувалися правильною російською. Українці мають таку гвардію? В умовах Одещини — точно ні. Отже, поки суржик незлобиво висміювався, залишаючи мешканцям півдня єдиний шлях — в бік літературної російської, українська тихо занепадала. Парадокс, але й тепер, на 28-му році незалежності, суржик у «формально українських» школах витісняється літературною мовою дуже важко. Щоб його позбутися, потрібна сильна мотивація. А ще ціла плеяда регіональних патріотів типу... ну, хоча б Сергія Стерненка. Щоб з них брати приклад. Я не стверджую, що цей одесит все робить правильно. Підкреслюю лише те, що він не соромиться і не боїться розмовляти українською. Таких людей треба багато, тоді справа зрушить з місця.

* * *

Хотілося б декілька слів сказати про російську мову. Її позиції і в Одесі, і в Києві, і в Харкові досить сильні. Тому тут ще довго будуть російські школи та класи. Ставити питання руба — мовляв, «це мова окупантів і її не треба нам зовсім» було б неправильно. Хоч росіяни в юридичному плані є нацменшиною, але не мудро було б прирівнювати російську до угорської, грецької чи білоруської. До того ж, патріотичні мантри на кшталт: «Даєш українську одномовність!» — абсолютно ні на що не впливають. Хіба що допомагають законсервувати російську одномовність. Правильніше було б перетягнути на свій бік якомога більшу частину російськомовного люду. Приниження своєї мови вони не допустять, а от на двомовність багато хто погодиться. Так, що на південному сході у нас може бути багато ситуативних союзників. Російська школа зовсім необов’язково приречена бути антиукраїнською. Просто підручники треба коригувати. Що поганого було б у тому, якби діти вчили вірші Олександра Бившева з Орловщини? Це полум’яний антифашист типу Сенцова, якого Путін ніяк не може зламати. Бившеву світить великий строк, і хіба що наявність двох паралізованих батьків тимчасово рятує вчителя від страшного вироку. Чому б не підтримати поета вивченням його творів?

Така російська культура була б культурою союзників, а не чужинців. А ще у Бившева є чудова лірика, на якій точно не виховаєш українофобів! Отже, потрібні зміни на рівні міністерств. Займатися російською школою повинні українські патріоти, але точно — не русофоби. Російська мова переживе віки. І нам колись доведеться спілкуватися з Доном, Кубанню, Далеким Сходом... І народні дипломати (саме російськомовні) потрібні будуть Україні у великій кількості. Тож справа за мовним компромісом. Зокрема і в Одесі.

* * *

А от де точно не повинно бути компромісів, то це в толеруванні сепаратизму. Одеситам, які щороку 2 травня кричать: «Не забудем, не простим!» — треба дати можливість пожити в умовах торжества ідей «русского мира». Тобто в Лугандонії. На їхні одеські квартири відразу знайдеться багато охочих. Якщо не помиляюся, біженців у нас 1 млн 600 тисяч.

* * *

Я зараз більше про Одещину, але така ж ситуація і на Харківщині. В області орієнтовно 70% школярів навчається українською, а от в обласному центрі — суттєво менше. Десь 50% на 50%. В провінції та ж проблема суржику. Але головна проблема в тому, що в харківських вишах безроздільно панує російська. «Тактика мовних компромісів» такого не передбачає. Шовіністів треба гнати з вишів поганою мітлою. А якщо викладач не відчуває ненависті до України, то він повинен, врешті-решт, опанувати українську. До того ж, виховувати дітей в українських школах треба так, щоб вони самі вимагали від професорів викладати державною. Таких дітей можуть виховати люди типу Блажиєвої та Сапункової. А останніх, зі свого боку, повинна захищати держава.