Про незабутнє

Шановна редакція газети «День», ми, учні пошукової групи школи №24 м. Вінниці, звертаємось до вас зі словами подяки.

Наші пошуковці вже багато років займаються вивченням теми «Голод 1932— 1933 рр. в Україні». Ми безмірно вдячні вам за кожну надруковану статтю, за найменшу інформацію, присвячену цій чорній сторінці нашої історії. Ваші публікації допомагають нам глибше осягнути всю трагічність подій Голодомору, а розповіді про долі свідків заставляють погодитись із Оксаною Шаповал, яка в одній із своїх статей писала: « ...є біль, який не передається словами, не виливається сльозами та не втамовується часом, від нього немає ліків». Матеріали вашої газети, написані на основі свідчень очевидців голоду, спонукали нас до пошукової роботи, девізом якої були слова професора І. Г. Шульги:

«Життя кожної людини — безцінний скарб, тож і пам'ять про кожну людину повинна зберігатися й передаватися нащадкам. А про тих, замордованих Голодомором, не маємо права забути ніколи».

Нам вдалося зібрати десятки розповідей свідків того страшного лиха, ось деякі з них:

Гулеватий Трохим Яремович, 1911 року народження з с. Косаново Гайсинського району Вінницької області. Полковник, Герой Радянського Союзу. Останні роки життя прожив у м. Вінниця.

Вперше наші учні побували у Т. Я. Гулеватого в кінці 90-х. Ось що розповів їм про голодні роки Трохим Яремович.

«Велика сім'я з десятьма дітьми, з якими я дружив, вимерла. Моя сім'я вижила, хоч теж була багатодітна. В 1931 році я пішов добровольцем в Червону армію. Село Касаново від Гайсина, де я служив, не так далеко — 15 кілометрів. Найменший брат Тихон, йому було вісім років, ходив пішки у Гайсин до мене. А я добровільно погоджувався щодня прибирати солдатську їдальню. Збирав там всілякі недоїдки та залишав їх в умовленому місці Тихону. Він ніс торбину додому та годував усю сім'ю. Куди ходив та що приносив, Тихон не говорив нікому. В селі всі голодували. 1932 року я брав участь у військових маневрах під Києвом. Зайшли ми якось в одне село і жахнулися — село було пустим, бо всі люди вимерли. Багато сіл ми тоді пройшли, в деяких навіть трупи не було кому ховати. Командування знало про це, бо була заборона солдатам заходити в села».

Марія Григорівна, дружина покійного Трохима Яремовича, сержант, інвалід війни, всю війну пройшла разом із чоловіком, має державні нагороди. Вона розповідала, що колись часто доводилось ділитися спогадами про Велику Вітчизняну війну, ходити з Трохимом Яремовичем на зустрічі з школярами до дня Перемоги, та про голод говорити не доводилося, а сказати є що. І поклала на стіл цілий зошит спогадів, який не могла читати без сліз.

Жила вона в ті страшні роки на Дніпропетровщині в с. Сурсько-Михайлівці Солонянського району. В селі було шість колгоспів. Велике село, та майже все вимерло. Марія Григорівна стала називати по іменах тих, хто помер, кого пам'ятає. Янко Вадим, який записував спогади Марії Григорівни, був вражений розповіддю про Костенка Федька, сусідського хлопчика, який прийшов якось вранці до неї обезсилений голодом весь в сльозах просити троянди, що цвіли коло вікна. Вночі померла його мама, і він хотів на прощання покласти біля неї її улюблені квіти.

Ще поділилася своїми спогадами Ніколайчук Любов Миколаївна 1919 р. народження з м. Погребище Вінницької області.

«Батьки наші були дуже працьовиті, мали коней та хороше господарство. А тут сказали віддати все в колгосп, бо вишлють в Сибір. Батько довго не хотів йти до колгоспу. Та одного ранку, глянувши на своїх шестеро дітей, вийшов на подвір'я, востаннє напоїв коней та й повів їх у колгосп. Потім влаштувався на роботу конюхом, щоб близько бути біля коней. Коли почався голод, люди вмирали сім'ями, цілими селами. В нашому селі відкрили ями колгоспної садильної картоплі, вона вся згнила. До цих смердючих ям потяглися юрби людей з усіх сіл. Вони накидались на гниль, вихоплювали її з ями, тут же розводили багаття та на залізняках пекли млинці. Ковтали на зболілий шлунок, корчилися, кричали від болю, дехто й помирав. В селах зникли коти й собаки, діти шукали жаб та черв'яків. По вулицях їздили вози та забирали мертвих, а часто й обезсилених, але живих людей».

А ось розповідь вінничанина Осадчого Михайла Костянтиновича 1899 р. народження. Записав син Юрій.

«У 1933 р. батько їздив у відрядження в Москву, він був членом профспілки будівельників, яка займалась будівництвом «Артеку». По дорозі в столицю батько бачив на станціях України військових, які відганяли штиками людей від вагонів. Жінки за цими живими огорожами піднімали своїх голодних дітей та показували тим, хто був у вагонах. Перед від'їздом з Москви батько купив дві великі торби булочок і на зупинках кидав їх через солдатські штики голодним людям».

Ми вдячні вам за розповіді про воістину великого Українського Патріота Джеймса Мейса. Нас дивувало не те, що ця людина, не українець за походженням, доклала стільки зусиль, щоб правда про українську трагедію була почута в усьому світі. Більше вражало те, що Джеймс Мейс був здатен пропустити через своє вразливе серце біль усього нашого народу, міг сказати: «Ваші мертві вибрали мене». На шкільній виставці, присвяченій річниці Голодомору, яку організували пошуковці минулого року, вчителі та учні надовго затримувались біля портрета Джеймса Мейса, наче хотіли назавжди запам'ятати його добрі, лагідні, теплі та такі сумні очі.

Наша пошукова група безмірно вдячна вам, журналістам та всім працівникам газети «День», за вашу кропітку працю, значення якої важко переоцінити.