Прозорість неможлива там, де кожному є що приховувати

Отримувати відгуки від читачів завжди приємно. Вдвічі приємніше, якщо відгук критичний, бо це означає, що читач мислить самостійно, і ми можемо відверто обмінюватися думками. Лист доцента Київського національного економічного університету Анатолія Бебели, який містить чітко сформульовані критичні зауваження з приводу моїх колонок, ставить питання, які заслуговують на відповідь, яку я спробую дати. Дозвольте мені уточнити, що я не репрезентую нікого, окрім самого себе, — ні Америку, ні зарубіжних експертів загалом, і навіть не обов’язково редакцію цієї газети. Не бути нічиїм представником — це розкіш, бо це дозволяє говорити те, що думаєш, а це саме те, що я завжди намагався робити. Я ніколи не зображав із себе місіонера, який прорікає незаперечні істини. Кожен може приймати чи відкидати мої статті, але те, що вони примушують читачів думати, — саме собою є нагородою.

Передусім, розгляньмо освітній процес. Я прожив в Україні вже десять років, і дві мої падчерки за цей час пройшли курс навчання в двох різних університетах. Із однією з них все пройшло гладко, а у другої були великі проблеми, які не можна обійти мовчанкою. Будучи заочницею, вона повернулася з університету, в якому в результаті все ж таки захистила диплом, зі звісткою, що її викладачі були доволі відверті з приводу того, скільки доларів коштує певна оцінка за певний іспит чи курсову. Одного разу вона приїхала з сесії обурена: викладач поставив їй погану оцінку за реферат, навіть не читаючи його, коли вона не заплатила суму, яку він зажадав. Якщо таке не відбувається в інших університетах — чудово, але в деяких таке все ж трапляється. Як батько, з якого вимагали ці хабарі, я знаю, про що кажу.

Тепер звернімося до політекономії. Звичайно, в самій цій дисципліні немає нічого поганого, хоча на Заході тепер цей термін майже не використовується. Проблема в тому, як трактувалися політекономія та науковий комунізм у Радянському Союзі. Я не проходив курс із цих предметів, але відвідував наукові конференції та захисти дисертацій, де зустрічав учених, які раніше працювали в цих дисциплінах, нині перейменованих на економіку та політологію. Зустрічав я й молодих університетських викладачів, які вивчили західні мови, прочитали відповідну літературу й нічим не поступаються західним економістам і політологам. Проте старші їхні колеги їх просто не спроможні зрозуміти. Старше покоління не збагне того, як ці науки практикуються на Заході. Професор Олександр Мотиль писав понад десять років тому, що коли Україна стала незалежною, в ній було, мабуть, не більше десяти економістів, які уявляли собі, як насправді працює західна ринкова економіка. Відтоді спостерігається певний поступ — Україна була третьою країною в світі за рівнем корупції, — але недостатній: вона як і раніше в числі перших двадцяти з приблизно 170 країн. Існують радники високопосадовців, які просто некомпетентні, дають погані поради, і в результаті їх боси приймають погані ухвали, які перетворюються в цій країні в неотримані інвестиції, нестворені робочі місця й зниження добробуту її громадян. Зрештою, радянська політекономія була компіляцією робіт класиків марксизму- ленінізму, переказаних у брежнєвських підручниках, де говорилося про те, який поганий класичний капіталізм і який добрий розвинутий соціалізм. У результаті ні те, ні друге не було цілком точним і не відбивало реальності. Якщо ми збираємося вивчати економіку чи політичний процес, нам необхідно постаратися докопатися до реальності, прихованої під завісою непрозорості. В іншому випадкові ми просто даремно гаємо час у країні, яка й так згаяла його дуже багато.

Я завжди говорив своїм студентам, що в українській політології (та й економіці, якщо вже на те пішло) існують три основних запитання: «Чому все так погано?», «Чи можна щось із цим зробити?» і «Якщо так, то що ж саме?». Україна — страшенно багата країна, в якій зосереджено 25% світових чорноземів, який вона не може нормально експлуатувати через пережитки колгоспно-феодальної системи, і наявні всі види корисних копалин. При цьому вона продовжує утримувати підприємства, які треба було б ліквідувати, і ставить палиці в колеса в тих галузях, які слід було б заохочувати. Навіщо утримувати виснажені вугільні шахти, які експлуатуються понад сторіччя, коли шахтарі могли б використовуватися більш продуктивно й більше отримувати, розробляючи найбільші в світі родовища урану? Можливо, річ у тому, що робітники на шахтах залежать від адміністрації, яка, своєю чергою, зацікавлена більше в тому, щоб покласти щось собі в кишеню, аніж у економічній життєздатності підприємства?

Зрештою, мета реальної світової політики не в тому, щоб відшукати платонівського царя, який знає, що треба робити, й робить це. Вона й не лише в тому, щоб удосконалити ті чи інші речі, а в тому, щоб ставити фундаментальні питання про речі, які фундаментально неправильні. Визирніть вранці у вікно, і ви побачите пенсіонерів, які порпаються в смітті в пошуках порожніх пляшок, щоб здати їх і прожити ще один день на ці гроші. В Україні це називається соціально-орієнтованою ринковою економікою, яка співвідноситься з реальністю приблизно так само, як діти, які дякували Сталінові за щасливе дитинство, у той час як мільйони людей вмирали з голоду. Погляньте на політичний процес, у якому будь-який глава облдержадміністрації може припинити розслідування або влаштувати невеселе життя тому, хто посмів дуже пильно поглянути на його особисті фінансові справи. Я часто говорив, що не може бути значного самоврядування без прозорості, а прозорість неможлива там, де кожному є що приховувати. Ця система дуже багато чого успадкувала від радянської доби, чиї вимоги неможливо було виконувати, не порушуючи її ж правил. Якби лише це було єдиною проблемою цієї системи…

Всі знають, що об’єктивно треба робити. Треба поглянути на успіхи посткомуністичних країн — Польщі, Румунії, Чехії, які явно йдуть туди, куди хоче потрапити і Україна, і почати робити те, що вони почали більше ніж десятиріччя тому. Чому це не робиться? Можливо, тому, що такі кроки були б не в інтересах тих, хто міг би їх зробити? А може, тому, що такі кроки тут політично неможливі? Можливо, нам потрібно спитати — чому, і саме це я і намагався робити всі ці роки.

Мені не хотілося б говорити місіонерським тоном, але коли бачиш, що багато що йде не так, як потрібно, іноді важко зберігати спокійний тон. Я припускаюся помилок, як і будь-яка людина, але я вивчав цю країну понад чверть сторіччя і прожив у ній десять років — хочу зазначити, не в замкненому маленькому світі експатріантського співтовариства. Усякий має право не погоджуватися зі мною з будь- якого питання, і я лише вітаю таку незгоду, що дає початок серйозної думки, думка — початок розумінню, а розуміння — перший крок до подолання вад. При всіх незаперечних досягненнях України, вад, як і раніше, багато, і завдання для всіх нас — спробувати визначити, як їх можна подолати. Якщо я можу стимулювати інших до того, щоб замислитись про основи, — я можу пишатися справою своїх рук.