Вітчизна — це не хтось і десь, Я — теж Вітчизна.
Іван Світличний, український літературознавець, мовознавець, літературний критик, поет, перекладач, діяч українського руху опору 1960—1970-их років, репресований

«Росія за 70 років відучила нас господарювати»

Життєві пріоритети волонтера, громадського діяча Або Саджайї
20 квітня, 2018 - 12:04

Вирісши далеко за межами нашої держави, у Західній Грузії, в долині Колхіда, цей житель села Терешківці досконало знає чотири діалекти своєї рідної мови, а також українську та російську. Із місцевих жителів та сусідів мало хто називає Або Саджайю на ім’я. Річ у тім, що його мати, котра за походженням була білорускою, в дитинстві дала синові ще одне ім’я — Віталій. А терешківчани звикли називати його лагідніше — Вітя.

Строкову службу Або Дуруйович проходив у Забайкаллі, в далекій Читинській області Росії. Його батько, попри утиски радянської влади, працював фермером. Великих статків сім’я не мала, тому після демобілізації Або Саджайя поїхав в Україну на заробітки. Коли почалися революційні події 1990-х, у Грузії знайти роботу було досить важко: «Я собі так роздумав, що батько двох студентів не потягне, то поїду, підзароблю що-небудь і продовжу навчання. Але так не вийшло... Шкодую, що так і не став студентом, не здобув вищої освіти. Згодом тут одружився, з’явилися діти... Мабуть, тут я і закінчу своє життя.

Розмовляю двома грузинськими мовами, а коли приїхав сюди, то вивчив і українську. Мови, звичайно, можна і не знати, але трапляються такі люди, які, приїжджаючи сюди, не сприймають української культури. Я не з тих (посміхається. — Авт.). Якщо живеш тут, працюєш, то й треба намагатися прихилитися до культури і до людей».

ГОРОХІВЩИНА ЗУСТРІЛА ТЕПЛО

— Скажу чесно, що за 28 років відколи я приїхав сюди, із 98% людей не мав жодних проблем. Будували дороги в селах, люди нас тепло прийняли. Мені здається, що тут, у Терешківцях, мене вже на наступний рік вважали за свого. Українці більш м’які люди. У нас (грузинів. — Авт.) інша ментальність, дещо інші цінності. А тут люди занадто легко вміють прощати, і цим багато хто користується. Навіть на перших порах не було складно у спілкуванні. Навпаки, було цікаво. Я, коли жив 1989 року у Вологді, то мав справу з росіянами, так у них на все було виправдання: «Ми рускі». Там було важче знайти спільну мову з місцевими. Різниця в менталітетах українців та росіян велика.

«ЯКБИ НЕ БУЛО РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ З БОКУ, ТО В УКРАЇНІ ДАВНО БУВ БИ ЛАД»

Як тільки ми розпочинали розмову, Або Саджайя просив «не дуже багато згадувати про його волонтерську діяльність». Та все ж, потім розповів про те, як їздив у зону військового конфлікту, збирав продукти й кошти, допомагав українській армії: «У зону АТО я возив джип розвідникам до Лисичанська. Пам’ятаю, як в’їжджали в місто, на арці побачили великий український тризуб. Це дуже здивувало, адже видно, що його там встановили ще задовго до початку збройного протистояння. Розмовляли там люди здебільшого російською, коли чули, що я звертаюся українською мовою, то запитували: «Ви зі Львова?» Але нічого, спільну мову вдавалося знаходити.

Якби не було Російської імперії з боку, то в Україні давно був би лад. Росія за 70 років відучила нас господарювати. Росіяни розбомбили мою країну раніше, а там, де війна, там і криза, і безробіття, і відсутність перспектив... Їм подобається, коли їхня влада утискає інші народи.

Наше покоління не може нормально працювати. Люди не навчилися знаходити собі роботу. Соціальні допомоги ж неробам виплачують. А в прикордонній зоні людям навіть якщо дати нормальну роботу, вони працювати не будуть, бо це їм не вигідно. Патріотизму там і духу не було, Україна їм не потрібна — що на сході що і на заході.

За 70 років відучилися господарювати люди. Ешелонами справжніх українських і грузинських господарів вивозили в Сибір. У мене обидва діди сиділи за одну корову», — розповідає мій співрозмовник.

«КРАЩЕ Й ОБ’ЄМНІШЕ ДУМАТИ»

— Від Майдану очікували зовсім іншого. Я підтримував учасників Майдану і підтримую сьогодні, їхню жертовність, але все ж там були люди, які за рахунок непростих політичних подій зробили собі кар’єру...

Надія одна — на молоде покоління. У нього інший погляд. У нас все буде добре, якщо молодь навчиться краще й об’ємніше думати. У нас колись були інші цінності й пріоритети, які почасти нав’язувала нам комуністична система.

Розкажу одну історію про себе. Із сьомого до восьмого класу я повинен був навчатися в математичній школі. Від мого села до районного центру — 17 кілометрів. Мене привіз сусід, покинув у районному центрі, де стояв той «Ікарус», що мав нас відвезти. А я забув до сорочки причепити комсомольського значка. Нас проводжала партійна еліта і сам особисто секретар райкому комсомолу. Коли він побачив, що я без того значка, то сказав: «Геть з автобуса!» Так я і не зміг поступити...

Що цікаво, що вже коли у нас починався національний рух, той секретар проводив патріотичний мітинг проти комуністів. Гарно так, усі плескають, а тільки я один сиджу ображений. Той чоловік, що зламав, по суті, моє життя через комсомольського значка, зараз став патріотом. Часом треба подумати: от є національні лідери, чи все вони правильно кажуть, чи підігрують, кому треба...

*  *  *

...Нещодавно Або Саджайя святкував свій півстолітній ювілей. Із п’ятдесяти років двадцять вісім він прожив в Україні. До речі, так і не отримав громадянства, хоча можливостей, щоб його здобути, мав більше ніж досить. «Навіщо мені це? До влади не прагну, а так мені прав повністю вистачає, — додає пан Або. — Україна вже стала мені рідною. Тут моя сім’я, мої діти. Я буду старатися будь-яким способом допомогти своїй країні — чи то волонтерством, чи працею. Любімо свою країну, не повторюймо помилок предків, не поступаймося нікому у принципах, і все в нас буде добре!»

Роман НОВОСАД, Волинська область
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments