Корінь демократії в активності громадян, а запорука - в забезпеченні прав людини.
Зеновій Красівський, поет, письменник, громадський та політичний діяч, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи

«Росія за 70 років відучила нас господарювати»

Життєві пріоритети волонтера, громадського діяча Або Саджайї
20 квітня, 2018 - 12:04

Вирісши далеко за межами нашої держави, у Західній Грузії, в долині Колхіда, цей житель села Терешківці досконало знає чотири діалекти своєї рідної мови, а також українську та російську. Із місцевих жителів та сусідів мало хто називає Або Саджайю на ім’я. Річ у тім, що його мати, котра за походженням була білорускою, в дитинстві дала синові ще одне ім’я — Віталій. А терешківчани звикли називати його лагідніше — Вітя.

Строкову службу Або Дуруйович проходив у Забайкаллі, в далекій Читинській області Росії. Його батько, попри утиски радянської влади, працював фермером. Великих статків сім’я не мала, тому після демобілізації Або Саджайя поїхав в Україну на заробітки. Коли почалися революційні події 1990-х, у Грузії знайти роботу було досить важко: «Я собі так роздумав, що батько двох студентів не потягне, то поїду, підзароблю що-небудь і продовжу навчання. Але так не вийшло... Шкодую, що так і не став студентом, не здобув вищої освіти. Згодом тут одружився, з’явилися діти... Мабуть, тут я і закінчу своє життя.

Розмовляю двома грузинськими мовами, а коли приїхав сюди, то вивчив і українську. Мови, звичайно, можна і не знати, але трапляються такі люди, які, приїжджаючи сюди, не сприймають української культури. Я не з тих (посміхається. — Авт.). Якщо живеш тут, працюєш, то й треба намагатися прихилитися до культури і до людей».

ГОРОХІВЩИНА ЗУСТРІЛА ТЕПЛО

— Скажу чесно, що за 28 років відколи я приїхав сюди, із 98% людей не мав жодних проблем. Будували дороги в селах, люди нас тепло прийняли. Мені здається, що тут, у Терешківцях, мене вже на наступний рік вважали за свого. Українці більш м’які люди. У нас (грузинів. — Авт.) інша ментальність, дещо інші цінності. А тут люди занадто легко вміють прощати, і цим багато хто користується. Навіть на перших порах не було складно у спілкуванні. Навпаки, було цікаво. Я, коли жив 1989 року у Вологді, то мав справу з росіянами, так у них на все було виправдання: «Ми рускі». Там було важче знайти спільну мову з місцевими. Різниця в менталітетах українців та росіян велика.

«ЯКБИ НЕ БУЛО РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ З БОКУ, ТО В УКРАЇНІ ДАВНО БУВ БИ ЛАД»

Як тільки ми розпочинали розмову, Або Саджайя просив «не дуже багато згадувати про його волонтерську діяльність». Та все ж, потім розповів про те, як їздив у зону військового конфлікту, збирав продукти й кошти, допомагав українській армії: «У зону АТО я возив джип розвідникам до Лисичанська. Пам’ятаю, як в’їжджали в місто, на арці побачили великий український тризуб. Це дуже здивувало, адже видно, що його там встановили ще задовго до початку збройного протистояння. Розмовляли там люди здебільшого російською, коли чули, що я звертаюся українською мовою, то запитували: «Ви зі Львова?» Але нічого, спільну мову вдавалося знаходити.

Якби не було Російської імперії з боку, то в Україні давно був би лад. Росія за 70 років відучила нас господарювати. Росіяни розбомбили мою країну раніше, а там, де війна, там і криза, і безробіття, і відсутність перспектив... Їм подобається, коли їхня влада утискає інші народи.

Наше покоління не може нормально працювати. Люди не навчилися знаходити собі роботу. Соціальні допомоги ж неробам виплачують. А в прикордонній зоні людям навіть якщо дати нормальну роботу, вони працювати не будуть, бо це їм не вигідно. Патріотизму там і духу не було, Україна їм не потрібна — що на сході що і на заході.

За 70 років відучилися господарювати люди. Ешелонами справжніх українських і грузинських господарів вивозили в Сибір. У мене обидва діди сиділи за одну корову», — розповідає мій співрозмовник.

«КРАЩЕ Й ОБ’ЄМНІШЕ ДУМАТИ»

— Від Майдану очікували зовсім іншого. Я підтримував учасників Майдану і підтримую сьогодні, їхню жертовність, але все ж там були люди, які за рахунок непростих політичних подій зробили собі кар’єру...

Надія одна — на молоде покоління. У нього інший погляд. У нас все буде добре, якщо молодь навчиться краще й об’ємніше думати. У нас колись були інші цінності й пріоритети, які почасти нав’язувала нам комуністична система.

Розкажу одну історію про себе. Із сьомого до восьмого класу я повинен був навчатися в математичній школі. Від мого села до районного центру — 17 кілометрів. Мене привіз сусід, покинув у районному центрі, де стояв той «Ікарус», що мав нас відвезти. А я забув до сорочки причепити комсомольського значка. Нас проводжала партійна еліта і сам особисто секретар райкому комсомолу. Коли він побачив, що я без того значка, то сказав: «Геть з автобуса!» Так я і не зміг поступити...

Що цікаво, що вже коли у нас починався національний рух, той секретар проводив патріотичний мітинг проти комуністів. Гарно так, усі плескають, а тільки я один сиджу ображений. Той чоловік, що зламав, по суті, моє життя через комсомольського значка, зараз став патріотом. Часом треба подумати: от є національні лідери, чи все вони правильно кажуть, чи підігрують, кому треба...

*  *  *

...Нещодавно Або Саджайя святкував свій півстолітній ювілей. Із п’ятдесяти років двадцять вісім він прожив в Україні. До речі, так і не отримав громадянства, хоча можливостей, щоб його здобути, мав більше ніж досить. «Навіщо мені це? До влади не прагну, а так мені прав повністю вистачає, — додає пан Або. — Україна вже стала мені рідною. Тут моя сім’я, мої діти. Я буду старатися будь-яким способом допомогти своїй країні — чи то волонтерством, чи працею. Любімо свою країну, не повторюймо помилок предків, не поступаймося нікому у принципах, і все в нас буде добре!»

Роман НОВОСАД, Волинська область
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments