Найрідкісніша мужність - це мужність думки
Анатоль Франс - французький прозаїк, літературний критик

«Розстріляна «Просвіта»

У Кіровограді вийшла друком книжка, укладена на основі особистісних вражень від документів радянських каральних органів
14 листопада, 2014 - 14:21

«Розстріляна «Просвіта» — так називається нова книжка знаної в краї журналістки й донедавна очільниці Кіровоградського обласного осередку Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка Світлани Орел, — літературне дослідження, яке з’явилося на світ як вдалий супутній результат її багаторічної діяльності в якості члена науково-редакційного відділу підготовки шеститомного видання «Реабілітовані історією. Кіровоградська область». Зміст книжки ґрунтується здебільшого на особистісних враженнях від документів радянських каральних органів, які авторці довелося тримати у своїх руках, відчуваючи на кінчиках пальців в’їдливий пил минулого століття... У цьому, на нашу думку, й полягає головна цінність «Розстріляної «Просвіти». Хай би що там казали, а наразі зовсім не густо газетярів, котрі мають можливість бодай похвалитися, що на власні очі бачили архівні зшитки з імперативним грифом: «Хранить вечно».

На представленні видання священик Української православної церкви Київського патріархату отець Микола Шутяк слушно відзначив актуальність події. Мовляв, ще рік тому, коли авторка писала передмову до книжки, то їй не вірилося, що в сучасній Україні люди можуть зазнати реальних покарань за мову чи синьо-жовтий прапор... На жаль, сьогодення показує, що можуть...

Безумовно, ця книжка, надрукована Центрально-Українським видавництвом, як безцінне джерело з українського минулого краю, стане надбанням бібліотек. І обов’язково — шкільних. У дослідженні описано антипросвітянські репресії в шістнадцяти районах та обласному центрі.

Як і належить, титульна оповідь — про «першого голову «Просвіти» в Кіровограді — Василя Нікітіна», котрого теж зачепила репресивна машина правлячої більшовицької партії. Важливо, що вже на першій сторінці автор ставить зовсім не випадкове запитання: «Звідки у нього, сина службовця Російської імперії, дворянина, ...який приїхав до Єлисаветграда зі Смоленська, з’явилась національна свідомість, відчуття власної приналежності до українства?» Бо це запитання стосується й багатьох інших українських патріотів, котрі від народження навіть і не були українцями... Можливо, справжню відповідь дає буремне сьогодення, коли діти різних народів відчули себе українцями. Тільки раніше йшлося про спорадичні випадки, а зараз — це масове явище.

Власне, «Розстріляна «Просвіта» — це не просто маленькі історії про репресованих просвітян, а й історія не досліджених остаточно подій, пов’язаних з Українською революцією 1917—1920-х років, Українською автокефальною православною церквою, отаманами-самостійниками, народною освітою, театральним та музичним мистецтвом, газетами доби окупації, Організацією українських націоналістів... Ким тільки не ставали просвітяни Кіровоградщини!

Серед героїв книжки є й доволі відомі особи: поет Микола Вороний (розстріляний 7 червня 1938 р. десь тут, у Кіровограді або на його околицях), один із фундаторів УАПЦ Іван Павловський (уродженець Соснівки, що поблизу Олександрівки)... Навіть ті, хто, може, й формально не належав до членів «Просвіти», але за власною сутністю заміщали ланку, якої не вистачало нашому народові у хрущовсько-брежнєвські часи, — Степан Кожум’яка, Петро Чорний...

Можливо, на чиюсь думку, назва книжки занадто пафосна. Мовляв, більшість же просвітян отримала «всього лише» по кілька років таборів... Прочитайте тоді про Обознівську «Просвіту» 1922 року: з 22 її членів майже всіх було розстріляно більшовиками! Пояснюється все тим, що духовна, виховна й пізнавальна робота «Просвіти» була дуже дієвою. В одному з документів радянського карального органу зазначено, що, наприклад, у Глодосах більшість її членів («почти все») добровільно вступили до лав війська Української Народної Республіки. У 1937—1938-х — роках «Великого Терору» — слово «Просвіта» виявилося розстрільним для Максима Тарасенка, Кузьми Литвинова, Павла Кондратенка, Василя Близнюка з Михайлівки Олександрівського району, Павла Гайдасенка із «Краївки Аджамського району», Івана Радченка з Первозванівки... Звернімо увагу й на те, що в лютому 1942-го, незадовго до остаточної заборони гітлерівцями «Просвіти», в Олександрійському районі один з її функціонерів Іван Шевченко отримав такі настанови: «Збережіть учительські кадри. Всіх учителів запишіть в артисти... Віднині — ніякої «Просвіти» не існує. Якщо організуєте «Просвіту», то вас усіх німці заарештують».

Дослідження тих історичних подій привертає до себе увагу не тільки тим, як у ньому описано власне репресії, а й тяжкий, сповнений випробувань долею шлях повернення добрих імен у роки комуністичного режиму в УРСР...

Тож шановним авторам історій населених пунктів області Світлана Орел підказує, де осередки «Просвіти» були особливо діяльними: Турія, Липняжка, Глодоси, Диківка, Червона Кам’янка, Нова Прага, Новостанкувата, Піщаний Брід, Єлизаветградка, Павлиш та інші містечка й села. Отже, дослідження має стати поштовхом для нових краєзнавчих пошуків.

Автор зауважує, що «видання не претендує на те, щоб скрупульозно заповнити прогалини в історії «Просвіти» Кіровоградщини. Ця тема, очевидно, ще потребуватиме своїх дослідників...» Напрочуд слушні слова. Адже серед героїв «Розстріляної «Просвіти» могли бути й видатний український видавець (варто згадати бодай «Велику Історію України» або «Історію українського війська») просвітитель Іван Тиктор, котрий під час війни (на той час директор Рівненського видавництва «Волинь») листувався з кіровоградським банківським службовцем Сергієм Литвиненком, доволі успішно поширюючи в нашому краї українські видання «Орленя», «Український хлібороб» тощо. Першого заарештували гітлерівці за український націоналізм, а другий згодом отримав десять років ВТТ за те ж саме, тільки вже від радянської влади...

Або Михайло Добровольський. «Я справді був прибічником українізації апарату в установах та організаціях у період окупації... — пояснював радянському слідчому звинувачений в українському націоналізмі посивілий Михайло Гнатович, повернувшись із гітлерівських таборів смерті, де відбував покарання за... український націоналізм із 1 жовтня 1943-го до 15 квітня 1945 року, — але категорично відкидаю, що будь-де й будь-коли я закликав людей до співпраці з німцями». У Кіровограді з вересня 1941 року Добровольський недовго очолював «Раду довіри», яка мала б виконувати роль органу місцевого самоврядування, але так і не була визнана «новою владою». Бо ж саме у нього за робочим столом відбулося перше організаційне засідання відродженої на нетривалий час кіровоградської «Просвіти» («Для піднесення культурно-національної свідомості й виховання населення»). Дізнавшись, що німці почали грабувати в Кіровограді музей, вивозити звідти різні експонати, як голова Ради довіри, разом із працівниками музею Добровольський вживав активних заходів, щоб не допустити подальшого грабунку музею: говорив із впливовими посадовцями, ходив по різних німецьких комендатурах, і йому таки вдалося припинити ту наругу...

А ще — організатор «Просвіти» в Рівному, учасник південної похідної групи ОУН Роман Ференц (його рідний брат Ярослав Ференц в Олександрії навіть вербував до лав патріотичного підпілля в ході вивчення творчості Тараса Шевченка та Івана Франка), Іван Андрійович Чубар (уродженець села Перчунове, 35 років, завідувач районним відділом освіти та Лікарняної каси, активно працював у селах району, арештований німцями в листопаді 1943 року)...

А ще — гайворонці Тимофій Демченко-Денженко, Максим Кордон та Марко Данченко. У середині 1930-х їх було репресовано за колишню участь у діяльності «украинской националистической организации «Просвіта» і реабілітовано 1995 року. Цікаво, що в першого під час обшуку було вилучено два томи «Історії України-Руси» і «десять книжок Винниченка». У другого — брошуру «Український пластун» Івана Олексіїва (хтозна, може, в Гайвороні доби УНР слід шукати витоки сучасного пластунського руху на Кіровоградщині?). Зрештою, їх звинуватили в причетності до «бывшей украинской автокефальной церкви»...

І скільки ще було подібних драматичних історій у ту бентежну добу...

Отже, висвітлювана тема неодмінно має привабити істориків-фахівців, оскільки навіть після книжки Світлани Орел ще довго залишатиметься непочатою цілиною, якщо до неї не докладуть рук, розуму й серця саме науковці.

Шкода також, що видавець не залишив вільного місця для вписування нових прізвищ, знайдених в архівах. А сюди ніби просяться просвітяни: голованівці Кукуруз, Цибермановський, Олійник (потрапили до концтаборів у 1928); очільник глодоської «Просвіти» вчитель Федір Євтушенко; Анатолій Кружич, котрий в «Олександрійському бюлетені» розповідав читачам про побачені жахи — розкопані німцями 1942 року жертви НКВД тощо.

P. S. Так, «Розстріляна «Просвіта» підготовлена до друку задовго до кривавих подій на сході України, до жалобних церемоній біля театру М. Кропивницького в Кіровограді, до публікації в ЗМІ «З полону визволено керівника луганської «Просвіти». Але вона важлива для усвідомлення сьогодення.

Федір ШЕПЕЛЬ, Кіровоград
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments