Сестри Гозадінови: урок подвижництва
Я не вірю в нашу інтелігенцію... не вірю навіть, коли вона страждає і жаліється, бо її гнобителі виходять з її ж надр. Я вірю в окремих людей, я вбачаю порятунок у окремих особистостях, розкиданих по всій Росії тут і там — інтелігенти вони чи мужики, — в них сила, хоча їх і мало...
(Із листа А.П. Чехова І.І. Орлову, знайомому лікареві)
Про сестер Гозадінових я почув понад два десятиліття тому від Віри Данилівни Сергієнко, вчительки-пенсіонерки, найактивнішого творця тодішнього обласного музею народної освіти. Якось, побувавши у неї в гостях, звернув увагу на три жіночі портрети: скромні, благородні обличчя і щось невловимо спільне. Хто вони?
— Сестри Гозадінови, — мовби вгадала мою думку Віра Данилівна. — Софія, Марія, Олена. Дуже схожі долі. Відмовившись від сімейного життя, всі свої сили протягом кількох десятиліть віддавали організації в Херсоні жіночої освіти...
Народились вони у родині Гната Івановича Гозадінова, який був суддею у Бахчисараї. У вересні 1854 року, з початком військових дій у Криму (Кримська війна), сестри із батьками переїхали до Херсона. Придбали собі будинок по вулиці Рішельєвській, на розі Богородицької.
Дізнавшись про їхній приїзд, директор училищ звернувся до Гозадінових — спочатку особисто, а потім офіційно — з проханням заснувати в Херсоні приватний пансіон для дівчат (на той час, крім приватного єврейського училища, у місті не було навчальних закладів для дівчат).
Чому вибір випав саме на Гозадінових? Хоча вищої жіночої освіти і не мали, здобули чудову домашню освіту: володіли кількома іноземними мовами, мали знання з історії, математики, географії... Напевно, не останню роль відіграло й те, що родина була досить заможною — продали виноградники у Бахчисараї.
Для пансіону придбали будинок навпроти свого житла по вулиці Рішельєвській. Офіційно пансіон було відкрито 21 травня 1855 року з дозволу міністра народної освіти. Викладали тут вчителі чоловічої гімназії, а також самі Гозадінови.
Пансіон набував популярності, зростала кількість охочих навчатись тут, поступово розширювалась програма занять. І ось у лютому 1864 року навчальний заклад, із дозволу місцевих властей, було перетворено на приватну гімназію Гозадінових із шестирічним курсом навчання. Було утворено шість класів. Наступного року відбувся перший випуск учениць, які екзаменувалися за гімназичною програмою. Херсонська міська управа щороку надавала 1000 карбованців на тридцятьох стипендіатів. З 1866 року було дозволено при гімназії мати педагогічний курс для підготовки вчительок.
1866 року, з ініціативи губернатора Клушина, міська дума запропонувала сестрам Гозадіновим перетворити приватну жіночу гімназію на громадську, що і сталося у серпні наступного року. Це дозволило Гозадіновим повністю зосередитися на навчальному процесі — матеріальні клопоти лягли на плечі попечительської ради: коштами допомагали міська, повітова, губернська земська управи.
1871 року було відкрито сьомий, а 1885-го — восьмий, додатковий клас. Невпинно зростала й кількість учениць: 1900 року — їх було понад 600 при кількох паралельних класах.
Марія Гнатівна була директором гімназії й викладала російську літературу, Софія Гнатівна — історію, Олена Гнатівна — географію та французьку мову. З педагогічними кадрами проблем не було. Як розповідала колишній науковий співробітник Херсонського облдержархіву З.С. Орлова, в гімназії працювали вчительки, за плечима яких були Бестужевські курси (у документах архіву збереглося кілька їхніх автобіографій).
Подальша доля навчального закладу (1885 року він почав носити назву 1-ї Маріїнсько-Олександрівської жіночої гімназії) така: на початку минулого століття гімназію було переміщено до новозбудованої споруди на Поштовій вулиці (на старих листівках можна побачити цю величну, з куполами, споруду). Споруда гімназії не збереглася: під час Другої світової війни фашисти зруйнували її, а невдовзі після війни на цьому місці було споруджено будинок судномеханічного технікуму.
Публікуючи 1905 року в газеті «Юг» свої спогади, Софія Гнатівна писала: «1901 року я та сестра моя (йдеться про Олену Гнатівну, бо Марія Гнатівна на той час вже була покійною, — померла 1898 року. — О. Г.), втомлені багаторічною працею, із жалем залишали гімназію, не дочекавшись 50-річя заснованого нами учбового закладу».
1906 року Олена Гнатівна лишається сама. Поблизу Соляного (Корабельного) спуску у 1912—1913 роках вона будує на власні кошти школу для дітей цього району і невдовзі передає її міській управі. У народі цей навчальний заклад свого часу називали «школою Гозадінової». Нині це один із корпусів Херсонського морехідного училища рибної промисловості по вул. Леніна, 55.
Олени Гнатівни не стало голодного 1920-го. Місце її поховання невідоме, бо ні пам’ятника, ні плити не було встановлено, хоча, за деякими свідченнями, хоронили її з почестями...
До речі Г.М. Широколобова-Лазебна у своїх спогадах стверджувала, що провулок, який проходив уздовж будинку названої школи, 1913 року, на честь сестер, було названо Гозадіновським узвозом — напевно, за аналогією із Соляним (Корабельним) узвозом. Безперечно, імена подвижниць народної освіти сестер Гозадінових місто мало б певним чином увічнити.
Про наш борг перед цими постатями замислюєшся, коли побуваєш на старому міському кладовищі. Поблизу Всіхсвятської церкви (провулок Пугачова, 11-А) — два скромні пам’ятники з граніту — Софії Гнатівні та Марії Гнатівні Гозадіновим. Чиїсь жорстокі руки давно вже зняли гранітні хрести — про них нагадують лише отвори. Пам’ятник Марії Гнатівні руйнується. Все довкіл — у здичавілій рослинності та із ознаками невблаганного руйнування. Через рік-два могили та пам’ятники потонуть у непрохідних хащах...
Торкнувшись невтішного стану останнього «причалу» двох славних представниць нашої минувшини, питання слід поставити ширше: що чекає на Херсонське меморіальне кладовище, як цілісний духовний простір, у майбутньому? Стан його з кожним роком погіршується, про що періодично сигналізують ЗМІ. Але ж це один із найстаріших некрополів півдня України! Ровесник Херсона. За іменами, датами, викарбуваними на могильних плитах та постаментах, можна вивчати історію нашого краю. Тут збереглися козацькі могили, є грецькі, французькі поховання, тут спочивають учасники та герої Кримської, російсько-турецької, громадянської, Другої світової воєн, громадські, культурні, релігійні діячі, рядові громадяни «благополучного міста Херсона» (за висловом будівничого міста, інженер-полковника М.І. Корсакова).
Особливо пригнічує найстаріша частина кладовища, що оточує пам’ятку архітектури Усіхсвятську церкву. Яка дисгармонія: ошатний храм, на богослужіння до якого приходять сотні городян, в оточенні забур’янених могил та пам’ятників! Хіба ж не під силу парафіянам хоча б на кілька метрів облагородити територію довкола храму? Подати приклад іншим городянам, молоді?
З цього приводу хотілося б чути стурбований голос батьків міста. Певен, їх заклики через ЗМІ до херсонців, особистий приклад на заходах із впорядкування кладовища-ветерана, могли б зрушити з «нульової» позначки архіважливу справу.
Херсонське меморіальне — це місто предків у місті невдячних нащадків. Воно не даватиме спокою живим, особливо тоді, коли досить часто на наших теренах розкошують марнотратство та духовна сліпота.
Фото з архіву автора
Матеріал друкується зі скороченнями. Повну версію див. на сайті «Україна Incognita».
