Інколи здається, що історія нічого не вчить. Але це не так. Вона таки вчить — якщо в цієї вчительки життя НАВЧАЮТЬСЯ
Володимир Панченко, український літературний критик, літературознавець, письменник

Шукаймо своєї правди

Про релігійну свідомість українців
7 березня, 2012 - 00:00
ФОТО БОРИСА КОРПУСЕНКА

«Дух народу — ось що, кінець кінцем, визначає історичну долю і шлях розвитку тієї чи іншої людської спільноти. Історія громадянства — це історія людського духу...» (Грушевський М. Початки громадянств. — Прага, 1991. — С. 15).

Поставмо питання конкретніше: Дух української нації, який він сьогодні? Чи в цьому об’ємному понятті «Дух», що охоплює всю повноту осмисленого українського буття, в якому вагому долю займає і релігійна свідомість, усі його складові перебувають у суспільній гармонії? Отже, розмова — про релігійну свідомість. Чи здатна вона сьогодні, в умовах конфесійної строкатості України, надати суспільству державотворчого імпульсу, усунути зі свідомості мас пріоритет сектантства, конфесійності над почуттям національно-релігійної єдності? Подумаймо про це разом.

Маємо в Україні серед безлічі дрібніших релігійних об’єднань чотири більші, добре структуровані конфесії — три українські та одну московську. Відповідно, так поділене й суспільство. У тих вікових міжконфесійних (по суті своїй — антихристиянських) протистояннях між Сходом і Заходом у християнстві виробився своєрідний віросповідний стереотип, за яким уже десь зникла й сама суть християнства. Ідентифікують себе православний, римо-католик, греко-католик тощо в єдиному сенсі — протистоянні. І в цьому наша драма. Якщо одна з конфесій домінує в якомусь суспільстві, то це прийнятно, так творився відповідний тип самобутньої культури, але якщо всі ці конфесії зіткнулися в Україні? І ці стереотипи у своєму протистоянні заважають духовному об’єднанню суспільства?

Отже, в Україні назріла потреба переосмислення впливу української поліконфесійної сутності християнства як феномену, витвореного під впливом чужих релігійних втручань, на українську монолітну духовність. Це переосмислення мало б полягати в тому, щоб насамперед поширювати і формувати в суспільстві думку про потребу в Україні об’єднання українських конфесій в єдину Українську християнську церкву, доносити об’єктивну історичну інформацію з цієї царини, навчаючи суспільство сприймати релігію не через залякування іменем Бога, а як усвідомлену потребу єднання з Творцем через власну національно-духовну спадщину; навчити відрізняти в релігії небесне від земного, бо саме земне — ота політично-догматична шкаралупа — є винуватцем усіх релігійних чвар. Це шлях важкий, його важко подолати. А все через непідготовленість суспільства до об’єктивного трактування тих різновірувань.

В Україні поліконфесійність — це канонізоване протиборство, в якому особливого удару зазнають корінні українські конфесії — православна Київського патріархату, Українська автокефальна і Українська греко-католицька. Підтвердженням того є нинішні часті рейди в Україну зверхника Московського патріархату Кирила з його імперсько-шовіністичною доктриною «Русского мира», де місця для української культури, мови, церкви уже не передбачається. А суспільство покірно мовчить, лише констатуючи факти. Бо вся трудність у проведенні діалогу між служителями культу з вірними полягає в неадекватності взаємин: з одного боку — покора, з другого — повеління.

Такий консерватизм благодатний для розвитку суспільства тоді, коли він утверджує відповідний суспільний порядок, — береже і примножує національні духовні традиції, скріплюючи ними націю. А коли, як в українських умовах, конфесія чи секта з певними політичними намірами чужих, зовнішніх центрів утручається в наше суспільство і «авторитетом Всевишнього» вносить у нього розлад — поділяй і владарюй? І вірні цієї конфесії ревниво й беззастережно впроваджують ті повеління своїх ієрархів у життя?

За таких обставин, не бачачи змоги врегулювати релігійні процеси самими конфесіями, в дискусію на цю тему мусить включитися передусім суспільна, світська думка в особі українських інтелектуальних кіл — формувати в суспільній свідомості новий віросповідний образ — образ єдиної Української християнської церкви.

Релігія мусить одержати об’єктивне пояснення, і суспільство мусить збагнути — де і що є істина. Не посилаючись на жодні авторитетні висловлювання, мусимо повторити ту, всім відому, істину — релігію створила людина, й християнство, як і інші релігії, — це живий творчий процес у його різноманітних ідеологічних проявах, що зумовлювали не тільки розколи, поділи на конфесії, а й духовне об’єднання народу, а отже, так — через таку призму — мусимо й сприймати християнство.

Пригадаймо, наприклад, як боровся за об’єднання руських племен під покровом спільної ідеології наш князь Володимир Великий. Спочатку намагався об’єднати на ґрунті власних вірувань, ідеологічно утвердити сповідуваних усіма племенами богів, але то був все-таки політеїзм без якихось міцніших об’єднавчих засад, своєрідна поліконфесійність. І він вибрав інший шлях — єдинобожжя. А тепер спитаймо себе — чи можна в умовах, коли кожна конфесія заперечує те, що висвячує інша, або фальсифікує українську історію, а конфесійно поділений люд те марновірство сприймає як «чисту монету», впроваджуючи розбрат, об’єднати суспільство? Чи вже не час усвідомити себе у своїй єдиній національній вірі, традиціях, багатстві своєї духовної культури? Чи можна зараз в Україні висвятити якісь великі українські постаті, щоб їх визнавали всі конфесії, а отже, й весь народ? То як нам виховати християн-патріотів? А це вже історично доведено, що національні цінності набувають особливого статусу тоді, коли вони подаються в системі релігійних цінностей.

Українські церкви треба розглядати не через візантійство як «державницьку шапку», а як спадкоємницю первинної Церкви, що прийшла до нас за Аскольда, Ольги, Володимира, цього християнства, яке ще не знало остаточного поділу й сприйнялось, прижилось у народі через призму власних релігійно-світоглядних традицій уже як українське християнство. Українську греко-католицьку церкву в цьому контексті треба розглядати не як штучне утворення, а як символ об’єднання двох християнських гілок, повернення до первинності самодостатності. До речі, Константинополь і не був першоджерелом християнства, а своєрідним транзитом християнства через Візантію в Київську Русь. Отже, всі три українські конфесії не повинні мати на собі печаті протистояння. І ці три конфесії, враховуючи історичний контекст, могли б спільно проводити всі Богослужіння. А якби ці три конфесії, а також й інші, що існують в Україні, не оглядаючись на Схід і Захід, самостійно, відважно, враз здійснили акт об’єднання, Україна зробила б епохальний духовний прорив світового масштабу. Треба тільки сміливості, відваги та доброї волі наших ієрархів.

Ідея об’єднання церков — не нова, вона жила й, як я мав можливість безліч разів почути, живе в народі й нині, в різних його верствах, треба тільки дати їй повніше дихання — загальнонаціональний діалог, виходячи з духовних потреб сьогодення. Істина — не в конфесіях: їх багато, істина — в національній духовності, вона для нас — одна.

Українська духовність — потенційно потужна й здатна витворити новий синтезований образ Християнської церкви, заявивши себе перед світом і для світу в сяйві оновленого християнського вчення. І все це криється в наших трьох українських Церквах. Їхнє об’єднання — це наша Українська християнська церква — наша дорога до Бога.

Степан ІВАСЕЙКО, художник, понад десять років досліджую церковне мистецтво на теренах Львівщини
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ