Синдром діда Iвана

Присвячується ветеранам Дніпропетровська й моєму другові I.Л.Ніколенку.

Отоді, коли благословляється на світ, я знаю, що багато людей уже не сплять.

Знаю, що вони прокидаються вдосвіта, бо вже чомусь виспалися. У всіх у них болять натруджені руки. І ноги. І болить душа.

І саме тоді, я також знаю, прокидається старий дід Іван. З його вікна найперше світло падає на два образи над дверима. Старий довго, швидше за звичкою, дивиться на них. Один — то святий Микола. А другий — то портрет його малої покійної доні. — Чому ж покійної? — вжахнулася я колись від його слів.

— Чому? — повільно подивився на мене старий Іван. Він подумав тоді, що ось вона була б сьогодні такою, як я. І тоді були б у нього ще й онуки... — А, — махнув якось болісно, безпомічно, — в грозу... побігла за припнутим козеням і... блискавка... саме її...

Тепер я знаю, що він, згадуючи про це, виходить у другу кімнату. А ще... Тільки близьким людям показує 50-річної давності зошити його дорогої і найкращої тоді в середній школі учениці. Вона так і залишилася першокласницею.

— Ось...

Я знаю, що кожен, хто починає дивитися ті зошити, бере сторінки ближче до очей.

— Хіба можна так насправді гарно писати? А може, це фабричні прописи?

Ні, написані чорнилами і забутим вже нами пером.

Візьме назад він купку тих зошитів. Зошитів його рідної дитини. Оце і є його найдорогоцінніший у світі єдиний скарб.

Крекчучи, Іван злазить з налаштованого під його скалічені ноги ліжка. Шукає очима інші святі образи і голосно молиться — у хаті все одно нікого немає. Після смерті доньки, мало не відразу, втратив і зрадливу дружину. Сталося це, коли опинився з поламаними ногами в лікарні. А потім доля подарувала йому іншу жінку, але та ж доля мало не відразу й забрала її — параліч надовго, до самої смерті скував цю другу обраницю. Іван не відмовився від нещасної, сам господарював і піклувався про неї. Більше до хати не приводив уже нікого. І до сьогодні лишився одинаком.

А в дитинстві? Як померла мати, змалечку і став сиротою. Батько привів мачуху з дітьми. Потім з’явилися ще діти. Хто його жалів? Батько бив щодня, щоб догодити жінці. А потім війна потягла його ешелоном до Німеччини.

— Їхав я тоді довго, — розповідав мені про ті роки дід Іван, — дивився на села, міста німецькі. Гарне все, чисте, куди там тоді нам! Та й зараз...

Привезли нас у якесь місто і стали ми там працювати на заводі. Дуже тяжко було, ставилися до нас, як до полонених. Голодні ходили, аж світилися. Лише у вихідний нам дозволялося виходити в місто. Ми шукали будь-якої нагоди в когось підробити. За харчі, звісно. Так я став постійно приходити до однієї німкені. Вона жила на третьому поверсі, і я їй зносив нагору на тиждень воду, дрова, вугілля, все що потрібно було. Коли б я був сміливіший та міцно ухопив би її, дарма, що фрейлін... Вона не раз красномовно дивилася мені прямо у вічі... Але я був не такий. Господи, брудний, увесь у вошах, я боявся, я не смів... Лише якось обережно став розмовляти з нею про те, щоб вона допомогла мені втекти, хоча розумів, що це просто неможливо. Та одного разу вона показала мені німецький паспорт. Він був мій! Ще був квиток на поїзд! Як вона зробила це? Дала мені сорочку, костюм, взуття. Я зняв свою смугасту робу й дерев’яні туфлі-колодки. Тепер я був вільний! Майже вільний!

Ми не могли разом йти містом. Вона йшла попереду, а я, на відстані, за нею. Коли я сідав у вагон, ми тільки дивилися один на одного. Я бачив її сльози. А вона бачила мої. І більше нічого. Я не знав, куди я їду, на скільки. Проте для мене це тоді було найголовніше. Так і поїхав. На одній із станцій вийшов тихенько. Дійшов невдовзі до якогось першого села. Сутеніло вже. Десь же, думаю, треба ночувати. Озвався до перехожого. Ой, який ґвалт зчинився! Де враз люду набралося! Проте усі цивільні, селяни. Белькочуть щось, на мене показують. Я їм по всякому показую, що, буцім, загубився, від поїзда відстав... Рішали щось, рішали, а потім показують — іди он за тою. Не знаю, чи молодиця, чи вдова, став я в неї жити і, звичайно, допомагати. А господарство у неї було чималеньке. І корови, й кури, цілі поля всього насаджено. Часто я пас її гусей — з кілька сотень. Хіба то робота була для здорового двометрового парубка? Думав, що потрапив у справжній рай! Їсти — скільки хочеш. І картопля, і м’ясо, яйця, молоко, мед... Аж поки не приїхав на велосипеді поліцай. Я його здалеку побачив, а серце так відразу і йокнуло, зрозумів — це за мною. Хазяйка зібрала мене, замотала паляницю. Одяг гарний дала. Вже потім я всередині хлібини й масло знайшов...

— А що ж потім? — я навіть не уявляла, що може бути потім... Але ж він стояв переді мною — живий!

— А що? Побили добряче — і в концтабір!

— Невже все те можна було пережити? — не вірилося мені.

— Тоді я пережив знову те, від чого тікав... Концтабір. В лісі, в районі містечка Ратіборг, він був значно страшніший мого першого полону і ми б там усі згнили, коли б не звільнили наші війська.

— А потім?

— А потім війна продовжувалася. Довго розказувати. У Німеччині нас багато зібрали таких, що попідростали й могли воювати. Так я і дожив до Перемоги, служив далі ще шість років... Вивчився на стрільця-радиста, тобто сидів у хвості літака і міг стріляти з кулемета по ворожих літаках, захищаючи свій.

— Це ж як страшно! Висіти на самісінькому кінчику!

— Саме це мене одного разу і врятувало, коли наш літак пішов пузом на землю. Шасі не відкрилося, і два пілоти за одну мить залишися без ніг...

— Господи, прости мою душу грішну, — молився Іван уголос.

Ось він виходить надвір. «Огорожу слід підбити, щось завалилася, — шепоче сам собі. — О, і яблук натрусив осінній вітер!»

Це, я вже знаю, телефонуватиме нам — приїдьте за яблуками. Скаже: «Ну нащо ж вони мені? У мене їх зуби не вгризуть. Он і винограду нарвіть хоч трохи! Пропаде ж! Морози ось-ось ударять. Я вже й соку з нього надавив. І томату накрутив. Приїжджайте, накручу котлет, картоплі насмажу. Я й торт спечу, як тільки скажете, що приїдете. Чи пиріжків. Солодких? Зроблю й з м’ясом! Що там його робити! Коли є для кого!..»

А нам не завжди є коли. Удосвіта прокинуся й думаю. І про свого дядька Миколу, теж воював і Царство Небесне йому. І дядька Володі теж немає. Він так радів, коли ми навідувалися. Шморгав носом від радості і бігав то в садок, то до клуні — чого ж його нам дати? І знаю, що не спить оце зараз на світанні моя мама. І думає про нас, своїх дітей, просить нам щастя. А ще чекає, що може ми на ці вихідні та й приїдемо. Скаже: «А я доброго борщика наварила і пиріжків напекла! Я вас завжди чекаю!..».

Прости нас, мамо!

Потім думаю про діда Івана. Мій чоловік сьогодні перепитає: «Що там Іван Леонтійович, не дзвонив? Щось не чути його давненько».

І поки ще рано, думаю про усіх них. А потім беруся за телефон. Як ви там? Доброго ранку, з новим днем вас, рідненькі!