Не всяка людина здатна бути при владі, а лише така, що за природою своєю прагне до правди і справедливості.
Станіслав Оріховський-Роксолан, український письменник, оратор, публіцист, філософ, історик, полеміст, гуманіст доби Відродження

Слово про батька

Виповнилося 90 років від дня народження заслуженого майстра народної творчості України, художника Івана Нечипоренка
7 листопада, 2019 - 19:46

П’ятого листопада виповнилося 90 років від дня народження мого батька, заслуженого майстра народної творчості України, художника Івана Григоровича Нечипоренка.

Народившись у козацькій сім’ї Григорія та Галини Нечипоренків у селі Пролетарське (Ксензівка) біля славетної гетьманської столиці Батурина на Чернігівщині, він зростав серед мальовничої поліської природи, що назавжди закарбувала відчуття прекрасного в його душі.

Доля приготувала майбутньому Художнику тернистий шлях, на якому, як на його рушниках, тісно переплелися чорні та червоні барви, Любов та Журба, Добро і Зло.

У січні голодного1933-го року сільські комнезамівці, яким сподобалася хата мого діда-колгоспника, викидають на сніг і мороз його сім’ю, заборонивши будь-кому в селі прихистити їх. Як змогли вижити тоді — відомо лише Богу та тим нечисленним односельцям, що, не злякавшись терористичної влади, пригріли їх.

З раннього дитинства батько звик до праці — збирав кок-сагиз, був водовозом, погоничем волів у колгоспі. Дитяча душа жадібно всмоктувала красу довколишньої природи Сіверщини, її несходимих лісів і тихих рік, виникало розуміння необхідності щоденної тяжкої праці для досягнення будь-якого результату. Тоді закладалися підвалини світогляду майбутнього Митця.

Батько пішов стопами свого старшого брата Сергія і закінчив Кролевецький художній технікум, а для подальшої роботи його спрямували в художньо-промислову артіль «Побєда» маленького містечка Богуслав, що на Київщині, майстром цеху. Розглядаючи фотографії 50-х років, дивуєшся, як в таких умовах можна було взагалі працювати.

Мріючи про відродження національного мистецтва, молодий спеціаліст пішки пройшов усі села району, змальовуючи ескізи рушників, щоб зберегти народні традиції.

Використовуючи звичаї місцевого народного ткацтва, він, разом зі своїми колегами Г. Анджієвським та Н. Скопець, творчо переосмислив їх, створивши неперевершені зразки декоративних виробів.

Велика працездатність, унікальний сплав таланту й енергії дозволили моєму батьку досягти успіхів в усіх напрямах своєї діяльності.

Будучи фактичним творцем Богуславської школи художнього ткацтва, він створив орієнтовно 800 творчих робіт, які завжди привертають увагу поціновувачів виразною декоративністю і своєрідним колоритом, вишуканістю композицій. Його найкращі роботи містяться в музеях Києва, Львова, Переяслава, Білої Церкви, Канева, Петербурга, Москви та інших міст; експонувалися та були відзначені на десятках виставок як в Україні, так і в далекому та близькому зарубіжжі. Йому по праву присвоєно звання «Заслужений майстер народної творчості України» (1996 р.).

Саме його твори, помічені тодішнім Головою Радміну України В. В. Щербицьким, стали останнім і вирішальним аргументом у вирішенні питання будівництва нових корпусів фабрики художніх виробів. Працюючи з 1961 по 1980 рік головним інженером фабрики, він проявив себе як успішний менеджер виробництва. Під його безпосереднім керівництвом була побудована фабрика, з усієї України були звезені ткацькі верстати, щороку фабрика випускала десятки тисяч рушників, серветок, скатертин, штор, налавників, килимів, які не тільки успішно реалізовувалися на теренах тодішньої великої Батьківщини, а й стали візитівкою карткою Богуслава, Київщини, України по всьому світі.

Безпрецедентний випадок, коли імперська держава була змушена двічі відзначити людину, що пропагувала національне мистецтво України, нагородивши орденом «Знак Пошани» (1966) та «Трудового Червоного Прапора» (1976).

Працівники фабрики завжди згадують батька як вимогливого, але справедливого і людяного керівника.

Іван Нечипоренко проявив себе як людина з нестандартним мисленням, як винахідник і раціоналізатор.

1955 року він удосконалив ручний ткацький верстат, розробив нову технологію виготовлення народних узорних тканин, яка дає можливість виконувати складні рисунки і випускати різноманітний асортимент виробів. Погодьтеся, щоб удосконалити ткацький станок, яким людство користується тисячі років, потрібно бути справжнім професіоналом.

Батько мав щиру вдачу і велике, відкрите для всіх серце. Незважаючи на значне творче і виробниче навантаження, він завжди знаходив час для сім’ї. Назавжди в пам’яті залишаться наші походи по Росі, мандрівки Україною. Батько ніколи не повчав мене словами. Він вчив жити своїм прикладом, своїм життям, ставленням до людей. І я все життя намагаюсь рівнятись на нього.

Але людське серце не пристосоване до подібних перевантажень. В 1979 році, під час галузевого ярмарку, батько переносить інфаркт і клінічну смерть. Відмолений у смерті, він повертається до праці, але про колишні навантаження уже не може бути й мови.

У 1980 році переходить на творчу роботу художника, продовжуючи дивувати світ неперевершеної краси творами декоративного мистецтва. Його праця була оцінена премією ім. Катерини Білокур, дипломами Академії мистецтв СРСР, Спілки художників СРСР, почесною грамотою та званням лауреата премії радянських профспілок, золотою, срібними та бронзовими медалями ВДНГ СРСР та УРСР, численними грамотами, дипломами, грошовими нагородами.

«Завдяки Нечипоренку Івану Григоровичу народне ткацтво Київщини зайняло вагоме місце в історії української національної культури», — йдеться в поданні Спілки майстрів народного мистецтва на вручення премії ім. К. Білокур.

Але час не стоїть на місці. Розвалилася імперія, змінилося керівництво фабрики, потрібними стали не творці і професіонали, а ділки і спритники. Роки і прожите життя давалося взнаки — наростали проблеми зі здоров’ям.

Усе життя батько віддав фабриці художніх виробів «Перемога». І коли в березні 2002 року, підійшовши до фабрики, він побачив лише закіптюжені стіни, чорні провали вікон і розкрадене обладнання — серце його не витримало.

У наш інформаційний вік скромність веде до забуття.

Батько був дуже скромною людиною. Відродивши і піднявши на високо досконалий рівень декоративне ткацтво Богуславщини, виховавши своїх послідовників (передусім Олену Попову, Валентину Мащенко), він ніколи не вихвалявся, не рекламував себе при кожній можливості. А тепер знаходяться спритники, які намагаються створити собі імідж на імені Івана Нечипоренка...

Якийсь потаємний смисл шукаєш у останніх словах, творах, діях батька. Я знаю — поки пам’ятатимуть його люди, поки його твори будитимуть душі українців, поки його рушники прикрашатимуть світлі образи в церквах і на них лежатиме святий хліб — до того часу Батько не відійшов в Лету, він з нами.

Пом’яніть його добрим тихим словом і щирою молитвою.

Віталій НЕЧИПОРЕНКО, постійний читач і передплатник «Дня» з 1996 року, фото з родинного архіву
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ