Слово про матір, солдатську вдову

Не здогадувалась я, прощаючись із матір’ю, що через багато років мені стане так боляче згадувати її. А вийшло саме так. З плином часу і власним досвідом прийшло глибоке усвідомлення величі її материнського подвигу. І разом із ним посилилося почуття несплаченого боргу і провини в тому, що в останні хвилини, коли мати ще чула мене, я перелякана, розгублена, не встигла чи не зуміла знайти для неї найніжніші, найтепліші слова. Тепер це мучить і спонукає взятися за перо.

Чорний день 22 червня 1941 року назавжди закарбувався в дитячій пам’яті. Вночі в нашому Обухові, що за півсотні кілометрів від Києва, було чути, як бомбили столицю. Опівдні сусіди з’юрмилися біля єдиної на кутку радіоточки, чекаючи повідомлення. Коли ж почули, що почалася війна, усі жінки заголосили одночасно, як на похороні. Слідом заплакали перелякані діти.

Уночі батькові принесли повістку з військкомату, а через день його відправили на війну. До пункту збору ми прямували всією сім’єю. Трирічну сестричку і півторарічного братика батьки несли на руках. Я, десятирічна, бігла поруч.

Коли чоловіків вишикували в шеренгу для переклички, братик випручався з маминих рук, причалапав до шеренги і притулився до батькових ніг. Так вони попрощалися. Пізніше, коли наші повернулися, братик бігав за бійцями і питав кожного дядю, чи не бачили його батька. Після відповіді перепитував: «А може, ви мій батько?» Мати витирала сльози.

Збирачись на війну, батько встиг порубати всі у дворі дрова. Запас був невеликий, тижнів на три. Чи справді так думав, чи хотів матір заспокоїти, але пообіцяв, що не встигне вона спалити ці дрова, як «ми його проклятого розіб’єм», і він повернеться. Не повернувся. Проковтнула батька війна. Пізніше на наш запит прийшло повідомлення, що пропав безвісти. Востаннє його бачили в лісі на київському обронному рубежі. Можливо, і залишився там непохований. Було тоді батькові всього 32 роки.

А на молоду солдатку навалилися, вчепилися пазурями в неї і не відпустили до смертного часу проблеми: чим обігріти хату? Чим нагодувати діток? У чому випустити їх на вулицю в холодну пору? Як забезпечити їм освіту? Допомоги — нізвідки. Та ще й обов’язкова трудова повинність влітку як під час окупації, так і після.

Правда, коли відновилась радянська влада, нам почали виплачувати пенсію 50 крб на місяць. Буханець хліба на базарі коштував тоді дорожче. Іноді ще видавали якийсь одяг з тодішнього секонд-хенду.

Продовольчі труднощі почалися з перших днів окупації. Річ у тім, що останні два роки наша сім’я не мала городу. Його забрав колгосп за те, що мати не пішла на роботу, відмовившись нести своїх немовлят у колгоспні ясла, де вже загубили її синочка. Позаяк декретних відпусток не було, то колгоспні збори визнали вчинок матері негідним і постановили покарати сім’ю голодом. Город віддали сусідам. Нам залишили стежку від порога до воріт. Батько працював їздовим в організації заготхудоби. Там йому виділили кілька соток далеко в полі. Так сім’я перебивалася.

Тепер мати мусила перенести на плечах весь урожай додому. А війна до вересня не відпускала її від хати.

Колгоспники ділили пшеничне поле. Матір звідти прогнали. Хтось кинув глузливо: хай Сталін турбується про її дітей.

Тяжко, повільно приходив досвід виживання. Дрова навчилися носити з лісу. Це за 5-6 км від села. Ще збирали повсюди сухий бур’ян. Сусідки придумали систему економії палива влітку. Печі топили по черзі через день і носили одна до одної горщики. Тому щоразу в печі варилось кілька борщів.

Харчі здобували «з-під ніг». Збирали в полі пожнивні залишки — колоски, картоплю, цукровий буряк. Влітку вся зелень ішла до столу. А зимою було і голодно, і холодно. І хто може визначити, кому тяжче було в те лихоліття: батькам поруч зі смертю чи матерям дивитися в голодні оченята посинілих від холоду діток?

Проклята зима 1946—1947 років із постійним відчуттям голоду! За порятунком мати кинулась на базар, що збирався щодня. Купувала по кілька кілограмів проса та ще якогось зерна. Просо ми товкли в ступі, а зерно ходили молоти в ручному млині. Потім міряли пшоно і борошно склянкою на базарі. Мали заробіток по півтори-дві склянки пшона й борошна. Цей заробіток та ще молоко, яке давала коза, врятували нас від смерті. А з просяної м’якини і картопляних лушпайок мати пекла коржики. В руках вони розсипалися, в роті дуже шелетіли, а ковтатись не хотіли.

Наступні роки були не набагато легшими. В Обухові почали продавати хліб за державною ціною. Торгівля починалася після шостої години ранку і закінчувалася через 30 хвилин. Поки дозволяла погода, ми з матір’ю ходили по два-три рази на тиждень. Мати йшла в чергу після шостої вечора і була вже в четвертому десятку. Після десятої години вона поверталася. А я встигала підготувати уроки і бігла стерегти чергу до ранку. Ранком ми одержували дві половинки чорного наливного хліба. Потім мати йшла на роботу, а я відносила хліб додому і бігла до школи.

Від окупації Обухів звільнили 8 листопада 1943 року. Взимку відновили заняття в школах. Мати десь діставала великі листи пакувального паперу. З них я робила зошити. Купувала мені на базарі довоєнні підручники, бо інших не було. А одягались ми в «наймодніше» тоді вбрання: спіднички і штанці із солдатської плащ-палатки, піджачки із якоїсь казенної ковдри. Взуття, яке Бог послав, переважно на виріст.

Восени 1947 року я пішла до 7-го класу. Був той клас особливий — єдиний на весь Обухів. Нас зібрали з усіх чотирьох обухівських шкіл і назбирали всього півтора десятка дітей. Решту голод розігнав. Одні сиділи вдома. Декого віддали в дитячі будинки. Ми в нашої матері всі твоє ходили до школи!

Виглядала мати в тій ситуації білою вороною. «Доброзичливці» глузували з неї: злидні аж пищать, а вона дітей у науку пхає. Нерозумна жінка! Мати важко зітхала і діяла по-своєму. Пам’ятала, як боляче було їй, коли батьки не пустили до школи, бо вважали, що це не жіноча справа. Читати навчилась, спостерігаючи, як готують уроки брати. А шкільний поріг переступила вперше, коли мене до школи повела. Не хотіла, щоб ми колись ображались на неї.

А ще допомагала матері триматися її мрія. Сподівалася вона, що живий наш батько. Мріяла: повернеться додому її коханий Петро і побачить, що його Ганна зуміла в цьому пеклі зберегти дітей, забезпечити їм освіту і виховати так, що не соромно перед людьми.

Щоб врятувати дітей і вивести в люди, мати бралась за будь-яку роботу. Після війни вдалося розпрощатися з колгоспом. Працювала прибиральницею і кур’єром. Деякий час працювала навіть вантажницею в заготзерно. Але важкі мішки збивали з ніг тендітну жінку. Пішла на «легшу» роботу  — шляховим майстром.

Колгоспниці трохи заздрили матері, бо вона отримувала хоч і невеликий заробіток, але грішми. Вони ж копали лопатами закам’яніле поле, орали коровами, а іноді й самі впрягалися в ярмо, і все це за «палички».

На «легкій» роботі й закінчився земний шлях нашої матері. Впала вона посеред поля. Прорвалась виразка шлунка, яка мучила її кілька років, і яку чомусь не змогли виявити обухівські лікарі. На календарі був 1952 рік.

Чи може хтось порахувати, скільки мільйонів солдатських удів упало під непосильним тягарем, піднімаючи державу з руїни, а своїх обпалених війною пташенят — на крило?! Подвиг їхній лишився непоміченим. Лягли вони в землю змучені й непошановані.

А ми всі давно вже пенсіонери. Добре знаємо, скільки коштує фунт сирітського лиха, але пам’ять батьків не посоромили. Всі ми ветерани праці. Брат має робітничу спеціальність і золоті руки. Сестра без відриву від виробництва здобула середню і вищу освіту. Я підготувала і захистила кандидатську дисертацію. Щоразу, коли їдемо поклонитися маминій могилі, обов’язково покладаємо квіти біля прізвища батька на обухівському меморіалі. Безмежна вдячність наша і світла пам’ять їм обом!