«Столиця — не вся Україна, в «глибинці» також живуть люди...»

У всі часи Україну справедливо називали аграрною перлиною. Родючі чорноземи, роботящі руки селян багато в чому сформували відповідний менталітет нації. Однією з найболючіших проблем сьогодення залишається відродження села й сільського господарства. Уже довгий час сучасне село стоїть на межі кризи.

У засобах масової інформації нерідко можна прочитати «Відродимо село — відродимо Україну». І це справді так. А от у газеті «Комуніст», наприклад, час від часу публікуються матеріали про розквіт села у часи радянської системи. Автори публікацій забувають при цьому, що село радянських часів завжди було на дотації держави, й зерно, як правило, ми купували в США, Канади, Аргентини та інших країн. Дешева ковбаса по 2,20 крб. та хліб по 16 копійок насправді нам коштували дуже дорого. За них СРСР розраховувався національними багатствами — золотом, платиною, алмазами, нафтою та іншою сировиною. Урешті-решт, таке господарювання стало одним із чинників розвалу радянської системи. Українці стали незалежними та сподівалися змінити життя на краще...

Значна частина кращих чорноземів планети Земля — саме в Україні. У той же час за останні десять років українське село значно втратило виробничий і людський потенціал. Зараз воно особливо потребує належної культурно-освітньої інфраструктури, відповідних умов для розвитку аграрних підприємств та захисту національного виробника сільськогосподарської продукції.

Нещодавно, під час проходження виробничої практики в районній газеті Вишгородщини, мені довелося відвідати майже п’ять сіл на лівому березі Дніпра. Ситуація катастрофічна. На мій погляд, можна говорити про своєрідний геноцид наших часів. Зачинені школи, дитячі садочки, відсутня газифікація та АТС. На потреби аптеки сільська рада виділяє всього 50 грн. на квартал. У зв’язку з цим молодь залишає село в пошуках кращої долі, а це породжує відповідні демографічні наслідки.

Окрема тема — екологія. Раніше благополучна річка Десна сьогодні міняє своє русло, розмиває береги. Необхідні великі кошти для того, щоб вирішити цю проблему. У бюджетах сільських рад їх, на жаль, немає.

Це лише «лаконічний опис» того, що мені довелося побачити. Потрапивши в ці села, я, чесно кажучи, відчула себе глядачем якогось старого фільму про скрутне життя селянина.

Не можна стояти осторонь і спокійно спостерігати, як винищується все те, чим багата наша країна. Адже столиця — це не вся Україна. У так званій глибинці також живуть люди, які заслуговують достойного життя...