Які ж несвоєчасні рішення можновладців... Коли вони за що-небудь, нарешті, після довгих сумнівів вирішують взятися, життя вже пішло вперед, і вони знову залишаються перед розбитим коритом.
Павло Скоропадський, український державний, політичний і громадський діяч, останній гетьман України

Таланти і... «шанувальники»

23 липня, 2010 - 00:00
Богові — душу,
Серце — дамі,
Життя — державі,
Честь — нікому!

Ці заповіді Кодексу Честі лицарів минулих століть зараз, здається, геть забуто. Не хочеться вдаватися в узагальнення і в черговий раз скептично відгукуватися про сучасних чоловіків, у тому числі про сучасних українських підприємців. Але історія, в яку потрапила перший народний майстер України з реконструкції трипільської кераміки Смолякова Людмила, настільки мене схвилювала, настільки яскраво висвітлила выдносини Таланту і Замовника, що мовчати просто неможливо.

Недарма кажуть — «митця здатен образити кожен», і це правда. Адже народні майстри будь-якого напрямку — ті самі митці, з тонкою душею, з повною непристосованістю до нинішніх, так званих «ринкових» (точніше, базарних) відносин. Вони сповнені бажання нести людям радість своєї творчості і не завжди можуть захистити себе і дати гідну відсіч усім, хто їх відверто обманює. І навіть робить свій бізнес на чужих творах. А таке поняття, як «авторське право», просто невідповідне і недоступне розумінню наших нуворишів. У їхніх очах лише «зелений» блиск і більше жодних проявів нормальних, відповідальних перед Талантом зобов’язань. Таланту потрібна допомога, як правило, юридична.

Ще 2002 року Людмилі Смоляковій запропонували виліпити композицію «Стіл злагоди» для установки її на подвір’ї приватного музею в Трипіллі, що на Київщині. Композицію розробив архітектор А. Гайдамака, і складалася вона з шести жіночих постатей, які сидять на тронах-бичках. Засновники і власники приватного музею «Аратта-Україна» А. Поліщук, В. Лазоренко, Ю. Шилов та А. Гайдамака. Основним замовником і куратором роботи був В. Лазоренко.

Коли я дивлюся на цю тендітну маленьку жінку, насилу віриться, що через її руки пройшли тонни глини. Замовлення Людмила виконувала у співавторстві із Юрієм Тимочко, професійним фотохудожником, який прекрасно освоїв техніку ліпки кераміки.

Сказати, що працювалося їм дуже важко, означає взагалі нічого не сказати. Ліпка реконструкцій трипільської жіночої статуетки і трону у вигляді бичка загальною висотою близько метра, загальною вагою до двохсот кілограм кожна, нанесення «врізного» орнаменту і розфарбовування ангобами (глиняними фарбами) вимагали від виконавців величезної фізичної сили, майстерності, глибокого знання історії трипільської цивілізації. Технологія ліплення трипільської кераміки — взагалі дуже складний процес. Потрібно добре знати властивості глини, а вона за своїм складом буває абсолютно різною, і властивості її залежать від того району, де її було здобуто. Здатність передбачати, як сирий виріб, та ще й такий великий, поведеться під час ліплення, сушки, розфарбовування, перевезення на випалювання і під час багатогодинного випалювання при температурі близько 1000 градусів, доступна лише великим майстрам. Багато чому довелося і вчитися заново, роботу такого об’єму виконували вперше. Але Людмила та Юрій чудово впоралися із замовленням. Ось уже вісім років «Стіл злагоди» прикрашає двір музею, захоплює чисельних відвідувачів і, по-моєму, є просто «родзинкою» музею. Таких скульптур і в такій кількості просто ніде більш немає. На жаль, презентації «Столу...» не було, майстрів не запросили на відкриття, що дещо дивно і навіть трішки образливо.

Але роботу виконано, всі задоволені, і майстри, і замовники, і господарі, і гості музею. Як мовиться, жити б та радіти, милуватися прекрасними скульптурами. А радості чомусь немає. Чому? Відповідь проста — багатомісячну працю просто не оплачено. Складно в це повірити, але це правда. Є тут один нюанс: перед початком робіт не було оформлено договору, не було кошторису, лише усні домовленості й обіцянки добре оплатити роботу і додаткові витрати. Ну, як тут не повірити шанованим і відомим країні людям? Справедливості заради — замовником було куплено лише половину необхідної для роботи глини (інше купувала Смолякова), оплачено випалювання виробів. І це все.

Минуло багато років, музей, до речі, становить унікальну цінність для України і цікавий зарубіжним гостям — здавалося б, чого ще бажати? Екскурсоводи стверджують, що він єдиний у світі, це радує і викликає відчуття гордості. В інтернеті часто читаю інтерв’ю С. Поліщука і згодна з усіма його словами про важливість знання історії своєї країни, але історія створення «Столу злагоди» зводить нанівець усі благородні слова і вчинки власників музею.

Восени 2009 року я відвідала музей. Постояла біля скульптур, посумувала через відбиту голову в однієї з них, але мені сказали, що незабаром усе виправлять. Поїхала до Києва з надією.

30 травня уже нинішнього 2010 року я знову приїхала до Трипілля і прийшла до музею. Те, що я побачила, викликало уже не засмучення, а справжнісіньке обурення. У безголової скульптури взагалі не виявилося тулуба, торс валявся поруч. В іншої скульптури по ногах пішли тріщини, третя жінка сидить на осколках трону. Скульптури не лише не реставрують, їх просто доламують на потіху гостям. Чим пояснити таке варварство? Пояснити можна все і як завгодно, важкою зимою, відсутністю реставратора, а може, просто лінивістю і байдужістю, адже роботи ці дісталися власникам практично безкоштовно, то й навіщо їх берегти. А ще кажуть, що приватні власники ведуть свої господарства набагато краще за державу. Уже сумніваюся.

Після всього побаченого Людмила Смолякова почала вести переговори з В. Лазоренком про повернення їй усіх шести скульптур, оплату їх восьмирічної оренди або повну виплату їхньої вартості. Телефонні переговори зайшли в глухий кут, та й телефон Лазоренка тепер просто мовчить. І що робити? Звичайно, хотілося б усі конфлікти вирішувати мирним шляхом, злагоджено, за взаємною згодою. Але в цьому разі, мабуть, не вийде. Спершу вирішили звернутися до ЗМІ. Ну а далі, можливо, до суду. Як мовиться, за матеріальною і моральною компенсацією, за справедливістю.

Ну, і наостанок Смолякова мріє подарувати ці скульптури якому-небудь державному музею. Якщо отримає їх назад, звичайно. Ось така історія. Кінця її доки не видно. І знову я думаю про честь — відомо, що за царського режиму купці здійснювали багатомільйонні операції просто «ударивши по руках» і купецьке слово було дорожчим за будь-які печатки і договори. Просто люди високо цінували свою ЧЕСТЬ. Адже це так просто, мати честь і дотримуватися даного слова. Чи я помиляюся?

 
Тетяна МАГДЕЙЧУК
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ