«Забуте ім'я в місті над Інгулом»

Єлисаветградські газети дали старт в поезію не одному уродженцю нашого степового краю, які потім прославили його своєю творчістю. Знайшли ми в газеті «Голос Юга» за 22 лютого 1908 року також віршований фейлетон, який підписаний «Ам Ш-скій». Належав він 19-річному Амінадаву Шполянському і називався «Песня Ингула».

Можливо, й інші віршовані твори Амінадава Шполянського виходили у єлисаветградських газетах, однак їх поки що не вдалося виявити. Хоча вони могли бути підписані досі невідомими псевдонімами знаменитого поета, прозаїка, сатирика та епіграміста. У 1910 році як кореспондент єлисаветградської газети «Голос Юга» Шполянський був присутній на похороні Льва Толстого. 

З тим, що Дон Амінадо — неординарна особистість, погоджувалися видатні його сучасники: Купрін, Алданов, Адамович, Гіппіус... Про нього схвально відгукувалися Горький, Бунін, Цвєтаєва...

У фондах Державного архіву Кіровоградської області зберігається Книга реєстрації актів про народження Єврейської церкви міста Єлисаветграда за 1888—1891 роки. На 22 сторінці знаходимо запис №103 про реєстрацію народження сина Амінадава у сім’ї єлисаветградського міщанина Пейсаха Шполянського та його дружини Ліби Рози. А датою народження записане 25 квітня 1888 року (за новим стилем — 7 травня).

Чим займався батько Амінадава та де був їхній будинок у Єлисаветграді — не встановлено. Відомо, що брати Шполянські тримали друкарню, були магазини Шполянського на Перспективній вулиці у кварталі між Інгулом та Преображенською вулицею, зокрема «Пасаж», Шполянський мав будинок на розі Олександровської та Болотної вулиць... Та чи мав стосунок до них Пейсах Шполянський?

У 1897-му Амінадава прийняли до підготовчого класу Єлисаветградської чоловічої гімназії. Потім він навчався на юридичному факультеті Новоросійського університету в Одесі та у Київському університеті, юрфак якого й закінчив. У номері за 26 червня 1906 року єлисаветградська газета «Новая волна» надрукувала замітку, що «освобожден из под ареста студент Шполянский, арестованный и сильно избитый во время разгона митинга 15 июня».

У 1910-му оселився у Москві, зайнявся адвокатською (помічник присяжного повіреного в 1912—1915 роках) і письменницькою діяльністю (газета «Ранній ранок», сатиричний тижневик «Новий Сатирикон»).

Брав участь у Першій світовій війні (1915-го був поранений і повернувся у Москву), опублікував свою першу книжку патріотично-ліричних віршів «Пісні війни» (1914). Лютневу революцію привітав п’єсою у віршах «Весна Сімнадцятого року», Жовтневої — не прийняв.

У 1918 році виїхав до Києва, співпрацював з місцевими газетами. Потім друкувався в Одесі. 20 січня 1920 року емігрував через Константинополь до Марселя, звідки переїхав до Парижа, де й провів решту життя. Друкував фейлетони, співпрацював з журналами та газетами, випустив кілька збірок своїх творів. Критики бачили у них продовження класичної традиції російського гумору з його співчуттям до «маленької людини», трансформацію цієї теми «стосовно емігрантського зарубіжжя».

Талант Дона Амінадо мав ще одну грань: багато зі сказаного та написаного ним виявилося пророчим. У грудні 1991 року припинив своє існування Радянський Союз. Вирок підписали у Бєловежській Пущі керівники трьох країн-засновниць — Борис Єльцин, Леонід Кравчук і Станіслав Шушкевич. Та ще за 71 рік до цього про майбутню зустріч писав Дон Амінадо у своєму вірші «О белом бычке»:

«...О, Господи,

Ты только вездесущ

И волен надо всем

преображеньем!

Но, чую, вновь

от беловежских пущ

Пойдет начало

с прежним продолженьем.

И вкруг оси опишет

новый круг

История, бездарная,

как бублик.

И вновь на линии

Вапнярка—Кременчуг

Возникнет до семнадцати

республик».

На прославлених паризьких бульварах його не покидало щемливе ностальгійне відчуття своєї Батьківщини. «Небольшой городок, забытый на географической карте где-то в степях Новороссии, на берегу Ингула, преисполняет сердце волнующей нежностью, сладкой болью. Потерянный, невозвращенный рай!»

Мемуари не були закінчені. Помер Дон Амінадо в 1957 році, похований у Парижі. На своїй Батьківщині поки що не увіковічнений — ні пам’ятної дошки на фасаді Єлисаветградської чоловічої гімназії, ні вулиці його імені...