Шлях героя — це здійснити силою своєї віри прірву між тим, що людина бажає, і тим, що є реальне.
Ярослав Стецько, український політичний та військовий діяч

Трагедія села Ремель

До 70-х роковин кривавої події
14 березня, 2013 - 19:14

На світанку 17 березня 1943 р. с. Ремель Рівненського району (тодішнього Олександрійського) Рівненської області потрійним обручем було окуте есесівцями й шуцманами.

Пригадую (мені тоді виповнилось сім років), до нашої хати зайшло двоє сусідських хлопців і повідомили про те, що село оточене німцями

— Напевне, братимуть молодь на роботу в Німеччину, — сказав один із них.

Вони просиділи в нас до ранку й пішли. Старший мій брат Степан навчався в четвертому класі, й батьки відпровадили його до школи, проте він скоро повернувся додому, сказавши, що його однокласники Петьо і Кольо не прийшли. Мати молилася Богу й наказала нам, дітям, ставати на коліна й молитися теж. Під час нашої молитви прибігла до нас закривавлена дівчина Уляна (їй було десь років 15—16) й сказала, що її сім’ю розстріляли, й попросила води, щоб умитися. Наша мати накинула на неї хустку, й вона пішла. Із волі Божої вона лишилася живою! Живе й досі.

Відчувши смертельну загрозу й нам усім, батько наказав матері брати дітей і спускатися до льоху (льох був мурований із блоків). Материна мати Олена поклала нам два буханці хліба й кожух, щоб було чим укритися, а сама пішла тим часом до сусідів й під їхньою хатою була невдовзі розстріляна. Батько зачинив нас у льосі, а сам поліз на горище. Хвилин за десять карателі прийшли вже й до нашої хати. Двері були на засуву. Прикладом вибили вікна й, переконавшись, що хата порожня, пішли до хліва, де була корова й коні. Не знайшовши людей, пішли до інших хат.

Батько, перебуваючи на горищі, все чув.

Чув і таку коротку розмову пізніше.

Чоловічий голос:

— Куди йдеш?

Жіночий голос:

— Дітей шукаю.

— А де твої діти?

— Напевно, пішли до сусідів!

— Вертайся...

Постріл і зойк:

— Ай...

Лежачи на горищі, батько почув, що село горить. Стріляла бляха на покрівлях і ревла худоба, яку чомусь не скрізь повиганяли з хлівів, і живцем вона там згорала, конаючи. Відчувши безвихідь, батько спустився з горища по драбині в сіни й зайшов до нас у льох.

До нас прибігло ще дев’ятеро людей.

Батько спершу зачинив двері зсередини, сказавши:

— Хай кидають гранату...

Але потім усе-таки двері відчинив навстіж.

Карателі бігали по льосі, ловили курей, але до середини не заглянули. Мабуть, відчинені двері були знаком для них, що льох уже почищено. А потім підпалили нашу хату, яка й згоріла вщент. Ми просиділи цілий день, тремтячи й сподіваючись своєї смерті. А десь при перших півнях вийшли на город (наша хата стояла на краю села, на північ) і пішли через озеро по льоду на луг понад річкою Горинню. На озері, при березі, я однією ногою провалився, бо крига вже скресла, але мати встигла мене вихопити.

Пригадую, як ми вийшли на луг і, зупинившись, усі оглянулися!.. Село догорало. Ніч була темна-претемна. На місцях, де були недавно хати, клуні та інші господарські споруди, виднілись, наче дотліваючі велетенські каганці, пожарища. Стирчали ще не обвалені комини хат і незгорілі обвуглені дубові стовпи клунь.

Ми потягнулися вервечкою до сусіднього села Козлин, а там усі розійшлися по родичах, щось перекусили, й наша сім’я пішла на Посягівські хутори Гощанського району, де й прихистила нас наша родина, хоч і не дуже близька, але неймовірно щира.

Село Ремель було розстріляне й спалене вщент. На той час налічувалося 104 двори. У братній могилі поховано останки більш як 400 осіб! Єдина споруда в селі, яка не згоріла, — початкова школа, бо вона була мурована. Школярів, які все ж прийшли до школи, загнали в сусідній хлів, облили бензином і спалили. Школу поліцаї потім по цеглині розібрали й цеглу вивезли в село Осаду Креховецьку на будівництво гетто.

Причиною нелюдської сатанинської розправи був напад на залізничний міст над Горинню, біля тодішнього райцентру Олександрії, хлопцями, як у нас тоді називали українських повстанців. Було обеззброєно варту й убито охоронця-німця. Після цього хлопці напали на районну адміністрацію, але (це відбувалось уночі) гранату, яку кинув повстанець у вікно жандармерії, вартовий, не розгубившись, миттєво викинув у вікно й, схопивши кулемет, пустив чергу по хлопцях. Жертвою став повстанець на прозвисько Федько Соловейчик. Йому знесло череп. Товариші підхопили його мертвого. Він був з Ремеля.

Підводи повстанців стояли біля Олександрії з боку Ремеля, а на тім краю Олександрії була невеличка польська колонія. На той час почалися міжнаціональні українсько-польські конфлікти, й, як стало відомо пізніше, ті поляки, які наближені були до окупаційної адміністрації, донесли, що антинімецькі акції було проведено ремельцями (у Ремелі була боївка ОУН-УПА).

Із мешканців села лишилися живими десь до 70 осіб, але до закінчення війни їх було вже менше, бо кого забрали 1944 року на фронт, а інші пішли поповнювати загони УПА. Більшість із них загинула. Наша сім’я єдина уціліла, це — батько Василь Трохимович Максимчук, мати Олена Герасимівна й нас двоє дітей: старший брат Степан, 1931 р.н., та я, Святослав, 1936 р.н.

1944 року, коли фронт перекинувся на Захід, радянська влада дала нам хатину якогось утеклого колоніста колишнього, німця, й ми першими мали свій прихисток на великому пожарищі. Зараз у Реме лі нараховується десь до 40 дворів. Поруч із братньою могилою років десять тому люди спорудили церковцю, й щороку, 17 березня, моляться за душі убієнних ремельців.

Довгі роки радянська влада замовчувала цю трагедію, бо це не вписувалося в ідеологічну установку: націоналісти — помічники німецько-фашистських окупантів!

Святослав МАКСИМЧУК, народний артист України, Львів
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments