Корінь демократії в активності громадян, а запорука - в забезпеченні прав людини.
Зеновій Красівський, поет, письменник, громадський та політичний діяч, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи

Треба лише захотіти!

Про чудесний «клуб за інтересами» літніх людей
6 липня, 2018 - 12:29
ФОТО НАДАНО АВТОРОМ

Людське різноманіття... Воно, мов барви природи, — на всі смаки. Є серед цього бурхливого моря й такі, що шукають бурі. Є зі своєю хатою скраю. Але всі поділяємося, звісно, умовно на два полюси: одним, і їх більше, завжди чогось не вистачає. Їм, чомусь, увесь світ щось винен... Та чимало серед моїх земляків і таких, хто не чекає ні від кого милостині... А творить собі її сам-один. Та ще й у літах, про які незабутній Богдан Ступка казав, що то вже їх Бог дарує...

Живуть у Городищі, що на Черкащині, два приятелі-нерозлийвода — Анатолій Чередниченко і Володимир Лелека. Одинаки. У пана Анатолія дружина кілька літ тому померла, а пан Володимир — уже вісім років без свого щастя, коли його Олена, ще зовсім молодою, пішла у кращі світи. То було, за словами чоловіка, останнє його кохання на цій землі... Усе, як у Яна Собеського — видатного короля Польщі. Того, хто розтрощив під Віднем 1683 року останнє турецьке нашестя на Європу. Світлої пам’яті король такі ж пристрасні слова писав своїй любій Марисі...

Здавалося б, життя зовсім пригнулося до землі... Так, воно гне, без цього — лише в казках... Дошкуляє вікове, обсідають хвороби — без них, і це найважче сприймати, сьогодні й зовсім молоді не обходяться. А коли вже до століття одне людське повноліття зосталося, то що казати... Без них, жартують обоє, вони вже зовсім жити не можуть! Без них їм — як вулику без бджіл. А коли вже згадали цих комах-трудоголіків, які удостоїлися людської шани на десятки томів енциклопедій, то в пошані вони й у городищенців. Що у пана Володимира розміром у чималу пасіку вмістилися. У пана Анатолія значно менше, але меду і йому вистачає. І всього іншого супутнього бджолиного продукту. Втім, як каже біблійна мудрість, не хлібом єдиним... Себто не лише бджолами живуть приятелі.

Анатолій Чередниченко, наприклад, знаний у місті майстер пензля. Ні, не художник-професіонал, а любитель, це покликання його душі. Вправно малює з юності: пейзажі, натюрморти, портрети. Сьогодні — здебільшого копії. Яких від оригіналу в Городищі жодна експертиза не відрізнить. Тому замість Полєнова, Шишкіна чи Левітана він скромно пише своє прізвище. І ставить дату... Щоб жодних непорозумінь не виникло. А якщо без жарту, то: «На оригінальні творіння сил не вистачає, — бідкається, — а ось на дружні шаржі — вистачає».

Що Чередниченко опинився серед художників, нічого дивного, бо родом із Шевченкової Керелівки. Що зовсім неподалік, за 40 кілометрів... Якихось півгодини, щоб дістатися туди його «Таврією». Щоб відвідати рідні могили. Продовжує кращі малярські традиції свого великого земляка! Бо образотворче мистецтво — то його любов на все життя. Свідченням цієї любові є чимала домашня бібліотека про майстрів пензля всього світу. Про кожного з них пан Анатолій може прочитати розлогу лекцію. Були б лише слухачі... Пишається, що ваговитим слідом на землі залишаються сотні картин його руки, які роздаровані не лише по всій Україні, а й по далеких світах. Суттєве уточнення — талановитих, красивих полотен.

А ще пан Анатолій — неабиякий майстер, коли треба відремонтувати електролічильника, кип’ятильника, магнітолу, радіоприймача, електропраску, телефон, телевізор — усю «апаратуру», що вірою-правдою слугувала українцям ще якихось двадцять-тридцять років тому.

У нього таким добром укомплектовано півкімнати. Він із задоволенням чаклує над усім цим, як дехто скаже, непотребом. Але ще вистачає в місті і його користувачів. Передусім серед старшого покоління. Яке несе Лаврентійовичу, здавалось би, «непідйомну» річ... А в його вмілих руках вона оживає, як, до слова, й будь-що... Це також улюблене заняття. Що загоює нерви, концентрує думки на творенні. Істина ж, що праця — найкращі ліки від недуг.

Так вважає і Володимир Лелека. «Якби не трудився, — каже, — то давно б уже не жив... І хвороби замучили б, і депресія, що чи не найстрашніша з усіх бід».

Навантаження собі пан Володимир узяв, як сам каже, від душі. Крім бджіл, ще сад-город, десь соток із тридцять. На одні руки то неабияка фізкультура: як зійшов сніг — крутись аж до... як знов упаде. Від тих занять Лелека наче огірочок гожий — тоненький, худенький — ну, такий, що господиням найбільш до вподоби. Для маринування цього авторитетного в Україні овоча...

Запитаєте, навіщо одній людині всього скільки? Так, здогадалися — все вирощене роздає дітям, онукам, родичам, та й не лише їм. Бо широка, щедра його чоловіча душа. І добре серце. Що його якраз фізкультурою й вилікував.

Але це ще не все... Як мовиться, для повного щастя узяв пан Володимир ще одне зобов’язання — вирощує сорго і в’яже дуже й дуже симпатичні віники. На них від численного жіноцтва не надійшло жодної рекламації. Бо й віники теж роздає... Всім, хто шанує прибирання та охайність.

Пан Володимир недаремно має таке чудове українське прізвище — в минулому був птахом дуже високого польоту... Літав, ого-го! Як того військова служба вимагала. А в літах, які на зиму повернули, приземлився підполковником запасу на тій землі, що його породила. У благословенній батьківській хаті розпочав нове життя. Яке також проживає так, як личить Людині...

В Анатолія Лаврентійовича Володимир Федосійович буває щодня. Бо Чередниченко тепер ходун не той, що під собою землі не чув зовсім недавно. Тепер нікуди не поспішає. А Лелека — як спортсмен. То біга... Обоє відводять душу в розмовах. Бо душі людської жоден телевізор з комп’ютером разом не замінять ніколи. Поспілкуватися до Лаврентійовича частенько навідуються й інші ровесники-товариші. Ті, кого Господь ще не покликав до себе. Сідають за круглий стіл, чаюють. А потім оживає гітара чи плаче баян. І співаються пісні — і давні, й сучасні. А найчастіше своєї юності-молодості... Лише англійською не освоїли. Але обіцяють. Щоб ще більше світ зрозуміти. Та й він їх зрозуміє тоді краще. Як-не-як — планетарна мова!..

Ось такий чудесний «клуб за інтересами» літніх людей. Які міцно стоять на землі, що їх породила і забере. Бо, як слушно зауважив ще один видатний городищанин, відомий байкар Петро Гулак-Артемовський: чому бути — того не минути...

Вони не нарікають ні на що, не рахують літа. Просто живуть, радіючи кожному подарованому Богом дню.

Ольга ОСИПЕНКО, провідний науковий співробітник музею С. Гулака-Артемовського, Городище, Черкаська обл.
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments