Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

У полоні фантома

Перекручувати дійсність радянського минулого, щоб підсилити своє твердження про вкрай поганий нинішній стан нашої мови, нечесно і несерйозно
19 серпня, 2016 - 13:25

Майже в кожній газетній публікації на мовну тему вражає неприпустиме порівняння того ж змісту: за більшовицької влади, навіть за часів Валуєва, стан української мови був значно кращим, аніж тепер. Хто в ті часи не жив, то, може, такому й повірить. Адже ці твердження належать поважним за освітою та віком авторам. А хто був очевидцем того, що діялося, здивується й обуриться такою вигадкою. Бо добре пам’ятає, як тоді у містах одна за одною змінювали свій статус школи з українського на російський. Як у вишах всі предмети викладали російською мовою. Як вивчення української мови у школах було необов’язковим, а вчителям-русистам збільшували зарплату. Як всі громадські заходи, конференції тощо проводилися російською мовою. Як у редакціях з авторських текстів вилучали питомі слова, не співзвучні з російськими. Як у великих містах користування українською мовою в російському середовищі викликало підозру, бо це було не загально прийнято тощо. Пригадується, в одному збірнику, виданому спільно українськими й російськими мовознавцями, були напучення вчителям-мовникам: учити дітей, що «все лучшее связано с русским языком». Перекручувати дійсність радянського минулого, щоб підсилити своє твердження про вкрай поганий нинішній стан нашої мови, нечесно і несерйозно.

Той, хто не знає про справжній стан української мови в радянській Україні, може довідатися з праці відомого вченого-літературознавця і громадського діяча І.М.Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», написаної в 60-х роках минулого століття — в часи розправи влади з шістдесятниками (далі цитуємо за виданням 1998 р.).

...Нерівність мов і культур склалася ще до революції внаслідок колоніального становища України. В даній праці вказано, як виявлялася в Україні русифікація в різних сферах життя. Російською мовою велися офіційні зносини, профспілкове та інше громадсько-культурне життя, вища і середня технічна освіти, шкільництво, дитячі заклади, культурно-освітні осередки тощо. Цитуємо: «В містах України 1958 р. в українських школах навчався тільки 21% дітей (в 1926 р. — 97%). Навіть у столиці України Києві того самого 1958 р. тільки 22 000 учнів було в українських школах і 61 000 — в російських» (ст. 153). У великих містах українські школи обраховувались одиницями. Це був настільки скандальний факт, що статистика, яка відображала співвідношення тих і тих шкіл, була державною таємницею. А нині — 90% шкіл україномовні.

Мовне питання, як ведеться, є складовою частиною політики вищого керівництва держави. Наша влада, на жаль, не надає мовному питанню належного значення. Президент якось на ходу артикулював ст. 10 Конституції, яка проголошує, що єдиною державною мовою в Україні є українська. На цьому його причетність до теми вичерпалася. Немає зобов’язального розпорядження, контрольних органів, не встановлено відповідальності за порушення закону, не включено знання державної мови до умов різних конкурсів, прийому на роботу чи до вишу тощо.

Щодо нинішньої русифікації, більше гаданої, ніж реальної, то в ній, як переконані мовні патріоти, винні російськомовні громадяни, які нібито тільки удають із себе патріотів, а насправді є п’ятою колоною. Пущено в хід навіть психологічне застереження проти користування російською мовою, бо вона (ця мова) веде нібито до примітивізації мислення, руйнує інтелект. В такому ж дусі інші вигадки. Це розгнузданість думки, не керованої логікою і свідомістю, а основаної на припущеннях та емоціях. Дійшло навіть до демонізації давніх шанованих в Україні авторитетів. Усі такі «рятівники» української мови створюють опозицію щодо національно свідомих громадян, яка тільки нагнітає морок.

Останнім часом публікації на розглядану тему стають надто войовничими... Сподіваємося, що до серйозних зіткнень не дійде. Це — тільки махання кулаками. Може, наша влада побачить нарешті серйозну прогалину в своїй безпековій політиці — руйнування суспільства зсередини — і запровадить законодавство, за яким українська мова стане затребувана на кожному кроці. Адже, наприклад, у Франції чути тільки французьку мову, хоч там живе половина арабів, а в Німеччині, де надто багато турків, — тільки німецьку. Не лише досвід господарювання треба переймати від інших країн, а й досвід мовного будівництва.

Привид Ківалова — Колесніченка досі давить на гарячі голови «правильних» українців, хоч ніде реалізації їхнього закону не помічено. Він, як зловісний фантом, ненастанно їх переслідує і спонукає випускати пару на шпальтах газет. Вони не хочуть помічати того, що відбулося в незалежній Україні, не звертають уваги на те, що кількість україномовних збільшилася (за даними соціології), школи — переважно з українською мовою викладання, так само й виші, навіть технічні факультети, піднявся рівень книговидавництва українською мовою. Грандіозною подією 2016 року був книжковий форум в «Арсеналі» в Києві, де 150 видавництв представляли свої видання. Відроджуються народні традиції, з’явилося багато пісенних гуртів, скаутських організацій тощо — усе це показники поширення україномовності. Немає жодних підстав пророкувати близький апокаліпсис, що знищить нашу мову разом із державою. Надто очевидний контраст її стану до і після здобуття незалежності.

Антоніна МАТВІЄНКО, Київ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments