У релігійній гармонії

Кожна релігійна спільнота має своє «обличчя», вирізняючись з-поміж інших своїм особливим духом, який панує в ній. Його формують люди, які користуються особливою повагою серед парафіян храму. У парафії, яка згуртована навколо ірпінського храму  Різдва Пресвятої Богородиці, таким обличчям є дяк Йосафат Стецик.

У свої 82 роки пан Йосафат не мислить себе поза церквою. Щодня у храмі. А коли трапляються дні, коли його з різних причин не можуть забрати на богослужіння, вважає день втраченим. 

В Ірпені пан Йосафат уже вісім років. Перебрався до сина з Західної України після смерті дружини.  Релігійна громада, яка тут діє, допомогла не відчувати себе чужим — у поважні роки важко звикати до нового середовища. А пан Йосафат своєю вродженою добротою, інтелігентністю мимоволі теж формує особливий доброзичливий дух, який панує у храмі. У себе вдома він був незмінним головою церковного комітету, дякував впродовж 60 років. «За свій вік я перебув 27 священиків. Мені дуже подобаються наших два священики  — о. Мирослав та о. Віталій — своєю чесністю, відкритістю, любов’ю до людей», — говорить пан Йосафат. Отці відповідають йому взаємністю, зрештою, як і парафіяни.

ДИТИНСТВО

Народився Йосафат Іванович Стецик 1934 року в містечку Чесанів, Польща, що за 50 км від кордону з Україною. Він був наймолодшою, п’ятою дитиною у сім’ї. Його тато в Першу світову війну за особливі військові заслуги здобув у нагороду хрест від австрійської влади. Це була вагома відзнака. Був майстром на всі руки. Одружився, побудував двоповерховий будинок у центрі містечка, придбав 7,5 гектара поля. У сім’ї панувала доброзичливість і любов.  У неділю вся родина, по-святковому вбрана, чинно йшла до греко-католицької церкви. Щаслива родина, щасливе дитинство. 

Із початком Другої світової війни все змінилося. Почалося протистояння між українським і польським населенням, яке теж проживало у містечку. Викопали у дворі сховок, де перебували під час чергових зачисток із різних боків. Одного разу побачили, як палає їхній дім. Усе згоріло дощенту. Як й інші будинки, де жили українці. Порожніми вікнами світили оселі поляків, які вимушені були їх покинути.  «Око за око, зуб за зуб». Знаючи особливу порядність і чесність родини Стециків, один із їхніх добрих знайомих поляків, сім’я якого теж була «у вигнанні», запропонував через інших людей зайняти його обійстя. Коли «влада помінялася» і знову у свої будинки зайшли поляки, батько Йосафата з гордістю показував господарю обійстя все його майно, яке було в цілості. Навіть харчі тривалого зберігання.

А невдовзі всім українським сім’ям наказали зібратися на залізничній станції, щоб вивести їх в Україну. Три тижні родини ночували у величезній скирті сіна. Було холодно, мокро.

В УКРАЇНІ

Нарешті їх посадили у вагони і поїзд вирушив на схід. За тиждень, проїхавши 100 км, родина опинилася у селі Родатичі, за 8 км від райцентру Городок Львівської області. Почали селитись у будинки поляків, які виїхали до Польщі. Після митарств колишній односелець запропонував батькові поселитися разом із родиною у великому будинку, який мав два окремі входи. 

Через деякий час заарештували і сусіда, і батька: у тодішньої влади виникла підозра, що вони допомагають повстанцям. Батька, протримавши півроку у в’язниці, випустили — хворого, з поламаними пальцями. Сусіда разом з дружиною і донькою вивезли у Сибір. По дорозі сусідка померла, тіло викинули з поїзда.

А ще через деякий час заарештували і 16-літнього Йосафата разом із ще п’ятьма хлопцями. Допитували, били, заганяючи між нігті голки, прищемляючи пальці дверима, але через тиждень випустили — сказали, що помилилися.

Школа, армія, де закінчив школу розвідників. Був командиром взводу. Після армії поступав двічі у медінститут, але кожен раз не добирав бала. Після другої спроби йому сказали, що біля його прізвища немає галочки. Зрозумів, що виш для нього закритий. Пішов працювати у село водієм.

Через кілька місяців начальник військкомату запропонував роботу за наймом. Після деяких вагань Йосафат прийняв пропозицію. Пропрацював у військовій частині, яка була розташована в іншому селі, 26 років. Мав нагороди за свою роботу.

На весіллі друга познайомився з дівчиною, яка невдовзі стала його дружиною. Прожили з нею 46 щасливих сімейних років. Виростили сина Володимира, який марив авіацією. Зараз уся родина пана Йосафата працює на заводі імені Антонова.

ЦЕРКВА

Пан Йосафат вірує в Бога глибоко і щиро впродовж усього свого життя. Тому регулярно ходив у місцевий храм. Коли працював у війську, йому кілька разів пропонували вступити у партію. Але як можна було поєднати атеїзм і віру? Односельчанка донесла на Йосафата, що той відвідує церкву. Начальник тільки запитав, чи ходить до церкви у військовій формі, і коли почув, що у цивільному, сказав, що пан Йосафат правильно вдягається, йдучи у храм. На своїх життєвих перепуттях Йосафату Стецику випало зустріти багато хороших людей.

Після знищення 1946 року греко-католицької церкви, а з нею і півтори тисячі священнослужителів, вірні цієї конфесії почали ходити в іншу діючу церкву. Але років через десять почали повертатися із заслання греко-католицькі священики, яких не стратили. Серед них і знайомі ще з дитинства отці. Пан Йосафат молився разом із ними почергово у різних домівках. А коли греко-католицька церква була легалізована, а до цього активно долучився і Йосафат, його душа нарешті знайшла релігійну гармонію.

Пан Йосафат розповідає, що з ним часто відбуваються дивні речі. От були часи, що хворів довго і важко. Був таким безсилим, що не міг молитися на колінах — доводилось сідати, торкаючись п’ят. Одного разу все ж змусив себе випростатись. І раптом відчув приплив енергії. Він встав і почав поратись по господарству. Ніби й не хворів.

Чи от останній випадок, який стався минулої осені. Впродовж двох місяців ледь ходив по хаті. Отець Мирослав навіть приходив сповідати його і причастити. Якось сказав, щоб пан Йосафат обов’язково був такого-то дня у церкві: Блаженнійший Святослав буде освячувати новозбудований храм. І він устав у цей день із ліжка, його привезли до храму, і відстояв упродовж двох годин на Службі Божій.

А після закінчення Богослужіння Блаженнійший Святослав вручив Йосафату Стецику Патріаршу грамоту. Пан Йосафат з трепетом витягає з папки і показує нагороду, в якій йому дякують за вірну службу на благо Церкви.