Хто знає гріх тільки за словами, той і про порятунок нічого не знає, крім слів.
Вільям Фолкнер - американський письменник, прозаїк, лауреат Нобелівської премії з літератури

Українці – схаменіться!

20 серпня, 2010 - 00:00

Очевидно, «День» — чи не єдине життєдайне джерело в сучасному захаращеному медіа-просторі.

Я гірничий інженер-газовик з майже 50-річним стажем, але на 70-му році життя вимушений написати свої думки.

Колись, у своїх спогадах відомий український геолог В. Іванишин (випускник «політехніки» 1955 р.) висловив думку, що «живі часто не знають правди... у рідній державі, своєму житті... сучасної історії взагалі, а тому мовчать. А, можливо, добре знають всю правду та, власне, тому і мовчать? І лише про давно минулі події може бути розказана правда... якою б гіркою вона не була.

Що знали цілі покоління українців про нашу історію (держави, науки, народної творчості, культури)? Адже радянські енциклопедії, офіційні видання, мемуари «шліфувались». Тепер це відомо, як відомо і інше. Не знатимеш своєї історії — не матимеш майбутнього.

Загальновизнано, що древні наші предки — слов’янські племена, що колись (близько ІІ ст. н. е.) поселились на середньому та нижньому Дунаї, вимушені були мігрувати (особливо від тиску «волохів» — римлян) на північ та схід, татаро-монгольське нашестя внесло певні зміни в ці потоки. Але майже 15 століть по тому (кривавих століть і розпаду поліетнічних імперій) створилися нинішні 14 (а може і більше) самостійних слов’янських держав — від Словенії і Чехії на заході до Росії на сході і півночі Європи з майже 250 млн. прямих нащадків.

І всі ці держави та їх народи — різні. Кожен народ має свою історію, культуру, мову, традиції... Повернення їх назад у будь-яку диктаторську імперію вже неможливе.

Сучасна Україна в силу свого дійсно унікального розташування та історичного минулого є надзвичайно вразливою через внутрішню нестабільність. Це також наслідки нашої історії: століттями примусове приниження мови, гідності українця, виселення (переселення) на неозорі східні простори імперії сімей та спеціалістів усіх рангів, знищення людей голодоморами та «тихе» заселення українських земель іншими етносами.

Тепер ми маємо гіркі плоди від втілення теорії «формування нових людей» за сучасною назвою «радянський народ», і ту внутрішню нестабільність, на струнах якої так спритно грають вічні (бо бувших не буває!) утаємничені служби.

Мені можуть заперечити, але аналізуйте прес-медіа (і не тільки вітчизняні) про скупі дані біографій політиків та можновладців, а в нинішніх спостерігайте за їх виступами (інтонації, жести, міміка, пихата зверхність...). Та згадайте, якщо не помиляюсь, то Л. Кучма заборонив оприлюднювати списки причетних до різних спецслужб.

І як би не хотілось верховним російським політикам і релігійникам (а це одна команда ще з часів Петра І — з 1721 р.) «пропхати» тезу «мы единый народ святой Руси», вона не спрацює.

Імперська політика Петра І, певною мірою, історично виправдана (в сенсі пробитися до морів), але в підсумку виявилася варварською, оскільки для диктаторів не існує законних важелів стримування. Ось як формулює цю політику сам Петро І в період активної (з 1711 р.) колонізації Кавказу в інструкції генерал-майору Матьошкіну: «стараться всячески, чтобы армян призывать и других христиан, если есть, в Гилянь и Мазандеран (тодішні провінції Кавказу), и оживлять (поселять), а бусурман зело тихим образом, чтоб не узнали, сколько можно убавлять. Также корда осмотрится, дал бы знать, сколько возможно там русской нации на первый раз поселить» (С. М. Соловьев, «Чтения и рассказы по истории России». М. «Правда», 1989 г., с. 715). Це на предмет «спасіння» народів Кавказу.

А ще раніше головна маса «руських славян» (великоросів) «опять пришла на днепровский юго-запад, чтобы спасти оставшуюся там слабейшую часть русского народа от чужеземного ига и влияния» (В. О. Ключевский, «Курс русской истории». Т. 1, с. 142, 294).

Так, визволяли, переселяли, виселяли, поселялись протягом століть (навіть коли естафету перейняв СРСР). Результати відомі: єдиної спільноти «радянський народ» або ж слов’янський народ створити не вдалося. Створили, на жаль, багаточисельний «совок» — термін огидливий, принизливий, але він є.

Тепер на предмет «единого народа» та єдиної мови.

Єдиний «великоруський» народ, дійсно, відносно мирно створився шляхом взаємопроникнення частини потоків слов’ян Київської Русі з фінськими племенами. «Древняя Русь все мелкие финские племена объединяла под общим названием чудь... (чудить, чудно, чудак и т. п.») (В. О. Клюевский, там же, т. 1, с. 296—297). Цей процес об’єднання «окончился поглощением чуд Русью».

Все приведене вище — не «происки» українців, а висновки видатних російських істориків (попри всі їхні протиріччя відносно козацьких рухів на Дону, Волзі та Дніпрі. Просто треба врахувати тогочасність з невмирущою і донині «валуївщиною» та «аракчеєвщиною».

А про «Святую Русь» можна говорити нескінченно, тому що про поняття «русь» історики дискутують і понині. Не варто сперечатись: пропоную (як погляд зі сторони) прийняти тезу письменника і історика Е. Карновича, який «слово «русь» производит от латинського слова «rus — деревня». «Русью, т. е. деревней, называли римляне весь славянский деревенский мир; этот славянский деревенский мир и усвоил для себя название, данное ему римлянами» (В. О. Ключевский, там же, т.VI, 1989, с 95). Як на мене — логічно, а то якось сором’язливо всі замовчують про «святую «Деревню».

А тепер про те, куди ми йдемо. Досить осмислити лише півроку (до і після виборів — 2010). Всі «гетьманчики» демократичного толку переконались у своїй «вартості» (разом з екс-президентом). Два «світлячки» (С. Тігіпко і А. Яценюк) вдало використали риторику, але все стало на свої місця...

Решта, на мій погляд, не усвідомили величезної пастки, давно встановленої згаданими вище певними службами.

Приміром, любителів булави (або їх відомих колег) частіше запрошують до ефіру. Запрошених розпирає від власної величі. А ми чуємо одне і те ж, на кшталт; «коли я був віце-прем’єром, або міністром, або спікером..., я не брав, не крав, пропонував, мене не слухали». Звичайно дещо зробили хорошого, але занадто мало, особливо коли були при владі.

У мене (і, можливо, у багатьох українців) накопичилось багато негативних слів до «гетьманчиків», проте я краще промовчу. Скажу лише, що у вас мало українства, тому жваво клюєте на різні «наживки». Але ж ви реальні політики, других поки що нема. Ті з вас, які вже «законсервувались» чи «на роздоріжжі» (Ю. Костенко, І. Заєць, А. Матвієнко, В. Кириленко) або занадто «амбітні» (А. Яценюк, А. Гриценко, О. Тягнибок, М. Катеринчук), подумайте про стратегію. Або хоча б в деяких речах послухайте мудріших за вас (І. Дзюбу, Ю. Щербака, І. Юхновського, Л. Івшину, І. Лосєва, М. Поповича, С. Грабовського, О. Пахльовську, М. Брюховецького, Л. Кравчука, Л. Лук’яненка...), даруйте, всіх неможливо перерахувати.

Врешті-решт, поляки мудро кажуть: «Якщо нема кого любити, то полюбиш те що є». І поки ви, шановні політики, будете змагатись між собою і чекати (чи формувати) нового лідера українців та гарної України, то або підете в інший світ (як і багато з нас), або посивієте та «законсервуєтесь». У вас немає часу на поразку (за Л. Костенко). Якщо своє «Я» вгамуєте заради майбутнього, то всі ми, хто був на «наших майданах» у 2004 р., ще раз, можливо, повіримо вам.

Іван БОРИСОВЕЦЬ, Харків
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments