«Українська мова зникне через сто років»
Зберегти більшість існуючих зараз мов (усього їх нараховується приблизно сім- вісім тисяч), я думаю, не вдасться вже в найближчому майбутньому. Мови та діалекти зникають на Землі так само стрімко, як і різні види тварин. За даними ЮНЕСКО, щороку на півсотні мов на планеті меншає. І темпи зростають. Вчені б’ють на сполох і створюють Червону лінгвістичну книгу. Але, на відміну від Червоної книги тварин, коли зникаючі види, занесені в неї, штучно підтримують і зберігають у заповідниках, з мовами так не вчиниш. Люди самі перестають говорити ними, і вченим залишається максимум складати словники і класти їх на полицю, наче надмогильні плити. Без надії на ексгумацію. Чому ж таке відбувається? І чи треба протистояти цьому процесу?
Наш світ, якщо подивитися в історичному аспекті, тяжіє, з одного боку, до розмаїття, де кожна людина — неповторна особистість, а з другого — до уніфікації. Так, ми прагнемо мати автомобілі всіляких марок і технічних характеристик, з індивідуальним, ні на чий не схожим дизайном, і пишаємося, що відрізняємося від інших. Але паливо має залишатися спільним, відповідати одним стандартам. Захочеш виділитися — ніде не заправишся. Зростає незліченна кількість побутових приладів, але ми знаємо, що хоч би якими різними вони були: фен для волосся, машинка для стрижки собак або кавоварка — напругу вони зобов’язані використовувати тільки 220 вольт.
Мова — це те саме паливо, та ж енергія, необхідна для спілкування людей. А різноманітність мов створює дедалі очевиднішу незручність, заважає бізнесу, ускладнює політику. І не виручать тут посередники-перекладачі, живі або програмні, які можуть легко фразу: «Я пригощу вас «Вiспою», перекласти як: «Я заражу вас віспою». І для мене дикими здаються слова одного українського політика, який висловив надію на те, що настане скоро час, коли наш Президент їхатиме на переговори в Москву зі своїм перекладачем. Я не бажаю Україні подібного «щастя». Щастя — це коли тебе все-таки розуміють.
Світ приречений на об’єднання. У цьому сенсі навіть мас-культура, яку чимало людей критикують, з’явилася неспроста — вона виконує колосальну консолідуючу роль. Людство дедалі більше стає єдиним організмом. У нас у всіх уже є блискавичний зв’язок практично з будь-якою людиною на будь-якому материку. Мова, хоч як банально це звучить, — це насамперед засіб спілкування, й у ситуації, коли треба швидко й правильно зрозуміти одне одного, «випендрюватися», що в тебе своя мова, значить, прирікати себе на ізоляцію й труднощі.
Ми все більше потрібні одне одному й залежимо одне від одного, й інтернетівські форуми як мозкові атаки для вирішенням всіляких проблем стають нормою, й недалеко той час, коли на викрик однієї людини обертатиметься вся планета. По суті, цей час уже настав. Відомі випадки, коли лікарі під час операції, зіткнувшись з нештатною для них ситуацією, зверталися через всесвітню павутину до всього людства й отримували-таки необхідну підказку від незнайомого фахівця й рятували життя пацієнту.
Звісно, шкода вмираючих мов. Я люблю українську мову не менше за її носіїв. Я люблю неповторний український гумор, я виховувався на українській літературі так само, як і на російській. Мені дорогі українські пісні. Я зі смутком і з розумінням дивлюся на судорожні потуги тих, хто намагається зберегти цю мову, захистити її від трьох-чотирьох лінгвістичних велетнів, що насуваються. Вони живуть у минулому і в своїх ілюзіях. Вони стараються утримати те, що їм не належить. Врятувати від зникнення те, що наші внуки самі викинуть через непотрібність. Мені це боляче, так само, як і їм, але майбутнє невблаганне. Хіба ви не знаєте, що все рано чи пізно вмирає? В історії це було не раз. Зовсім недавно ще жителі сіл із жахом дивилися, як на них насуваються міста і йдуть під знос їхні хати, їхній побут і їхнє минуле. Вони щосили опиралися, а їхні діти вже сприймали все це байдуже, а внуки й зовсім глузували зі старих, які відстали від життя.
Кажуть, зберегти мову — зберегти культуру. Скільки сил було витрачено в минулому й позаминулому століттях, аби зберегти незайману чистоту мови. І що з того? Нині вона наполовину складається із запозичень. І це, я думаю, нормально. Спробували б ми поговорити зараз мовою двохсотрічної давності. То за збереження якої мови треба боротися? Яка зараз? Яка була сто років тому? Тисячу? Так нащадки й питати нас не будуть! Річ у тім, що зміни в мовах відображають зміни в нашій культурі. Ми самі кардинально міняємося. Мова ж вторинна. Вона служить людям, а не навпаки. То чи варто з неї робити культ?
Стародавня людина навчилася говорити, щоб легше було разом полювати, будувати житло, передавати досвід дітям, протистояти стихійним лихам, одним словом, щоб вижити. Ось первинне значення мови, яке ми на тривалий час забули. Але тепер, коли ця ж проблема виживання постала вже перед усім людством, коли зовнішні й внутрішні загрози набувають планетарного масштабу, коли зброя знищення от-от досягне такого рівня, що будь-яка людина зможе за власним бажанням спричинити загибель усієї цивілізації, питання взаєморозуміння кожного з кожним не здадуться пустим звуком. Дев’яносто дев’ять відсотків бід на Землі відбуваються через те, що ми одне одного не розуміємо або розуміємо неточно.
Тому, може, і вмирають мови. Людство скидає їх, як дерева скидають листя, щоб перейти в нову якість і пережити сувору зиму. Тож чи варто їх штучно прив’язувати?
