Українське село під окупацією

Минав 1941 рік. Фронт невпинно наближався до села, у якому мешкала наша родина (с. Рижове Барвінківського р-ну Харківської обл.). Проте робота в радгоспі все літо не припинялась — косили, везли зерно на елеватор, збирали інші сільськогосподарські продукти. А збирати того року було що — уродило добре, особливо пшениці. Нічим було тільки вивозити зібране.

Невдовзі на схід поїхали сім’ї керівників радгоспу і тих, хто мав у глибокому тилу рідню. Порожньо стало в селі. В полі на току й на току в селі залишилися сотні тонн добротної пшениці, яку розтоптувала бродяча худоба. Як і всі люди села, ми теж вирішили зробити запаси зерна. Спіймавши двох бродячих коней, я, чотирнадцятилітній підліток, і мій молодший брат Ваня запрягли їх у бричку і почали заготівлю.

Уранці 20 жовтня після кількаденних боїв між нашими і фашистськими військами ми вийшли на вулицю і побачили німців, які ходили селом. То були розвідники. Вони дали три зелені ракети, й через кілька хвилин у село заїхала одна машина, потім друга, потім все село заполонили машини з камуфляжем на бортах, із солдатами у жовтих шинелях. Це були угорці. Вони в’їжджали на подвір’я, вискакували з машин, бігли в сараї, в хати, лізли на горища, хапали курей, сало, яйця, витягували з хлівів свиней, різали їх і тут же смалили. Тихе село наповнилося криками солдат, кудкудаканням курей, кувіканням свиней. Так для мешканців села починалася окупація. Ніхто тоді й гадки не мав, що до остаточного визволення 12 вересня 1943 р. село тричі буде переходити з рук у руки. На цей час припиниться товарно-грошовий обіг, і селяни будуть змушені виживати, хто як зможе.

...Пройде не одне десятиліття після війни, проте пам’ять про те лихоліття виявиться довгою. При загостренні міжнародної обстановки, чи коли виникали нелади в державі, літні люди в першу чергу запасалися найнеобхіднішим — сірниками, сіллю, милом. В роки війни в селах їх дістати було майже неможливо. Вогонь спочатку ми добували, як за первісних часів: били терпугом по граніту, іскри летіли на вату, але горіти вона не хотіла. Тоді хтось підказав: щоб вата легко займалася, потрібно переварити її в соняшниковому попелі, а потім добре висушити. З літа 1942 р. ми вже використовували для добування вогню невеликі, 22 мм, снаряди, начинені білим фосфором: позаду снарядика відкручували невелику кришечку — і білий фосфор сам загорався на повітрі. Коли закривалась кришечка, фосфор переставав горіти. Це було дуже зручно.

Не менш сутужно в роки окупації було в селі й із харчами. Запаси, зроблені нами перед окупацією, згоріли разом із хатою під час бомбардування. Селяни дали нам трішки пшениці, картоплі й олії. Але цього було мало. Щоб прогодуватися, ходили в поле, збирали залишки соняшників, кукурудзи, викопували у мишей запаси пшениці.

Восени 1942 р., після другої окупації села, фронт переміщувався все далі на схід. Ми залишились у глибокому німецькому тилу. Посіяні навесні пшеницю і кукурудзу окупанти вирішили забрати собі. Поліцаї і староста виганяли в поле все працездатне населення села — з 12 років і старших. У полі всі непомітно «молотили» колоски та несли пшеницю додому — інших можливостей зробити запаси хліба на весь рік не було. Жінки наставляли нас, щоб ніхто не старався швидко збирати врожай. Так усі й робили — працювали повільно, а «молотили» для себе швидко. Ближче до осені німці почали примушувати селян орати землю. Вони звідкілясь привезли ярма для корів. Якщо весною, коли ще в селі були наші війська, жінки теж не дуже хотіли впрягати своїх корів у ярмо, то при німцях вони проклинали тих поліцаїв, хто примушував їх впрягати в ярмо своїх годувальниць.

Ніяких крамниць у селі під час війни не було, тому селяни самі добували зерно, мололи його, пекли хліб. Майже щоденно доводилося сидіти за маленьким саморобним млинком, насипати в нього зерно і крутити цей механізм руками. Ці млинки приносили нам люди з Харкова, з Донбасу і міняли їх на зерно та інші харчі. Крім млинків, вони приносили запальнички, взуття, одяг, посуд, різні вироби. Ці голодні та зморені люди здалека тягли свої візки з нехитрим майном, міняли його на харчі і знову тягли їх додому по бездоріжжю в різну погоду. Нерідко лихі люди, особливо поліцаї, забирали у них цінні речі або харчі.

Взагалі під час війни мешканці села жили тим, що хтось десь дістане. Як тільки хто дізнавався, що десь з’явилася якась «добича», всі кидали домашні справи і бігли на її розподіл. Хто забарився, тому вже не діставалося нічого. Несли в хату все, що потрапляло під руки і що могло колись згодитися.

У березні 1943 р. село втретє окупували фашисти. Наші війська виявилися неготові до оборони і залишали техніку, продукти спорядження, де прийдеться. Біля хати я побачив кинуту солдатами велику покриту брезентом бричку. Біля брички вже стояв один із сусідів, Віктор, і пильно дивився на неї. Бричка була повна «чогось». У цей час на вулиці з’явилися німецькі танки. Вони били з гармат і кулеметів по наших військах. Тільки пройшли перші танки, як у село на машинах вскочили німці і почали потрошити все, що кинули наші війська і що було у селян (свині, кури та ін.) Ще тривала стрілянина, а Віктор не витримав і побіг до брички. Я і Ваня теж кинулись туди, щоб схопити з брички чи одяг, чи їжу — що попадеться.

До брички вже бігли жінки. Думати, що хапати, вже не було часу. Я схопив задню коров’ячу ногу, Ваня піддав її, і я, хитаючись від такого вантажу, поспішив додому. Жінки хапали з брички м’ясо, клунки з крупою і все, що попадало під руку. Все це несли додому майже бігом, щоб устигнути ще щось хапнути. Дві жінки лаялися через гарні хромові чоботи. Одна з них тримала один чобіт, а друга — інший, і сперечалися, хто першою схопила чобіт. По вулиці з гуркотом мчалися фашистські танки, німці прочісували ще сади і хати, вишукуючи наших солдатів, іще йшла стрілянина, а жінки стояли і сперечалися за якісь чоботи, не звертаючи уваги ні на танки, ні на німців, ні на наших тільки що вбитих солдат, що лежали в мокрому брудному снігу. Поки ті жінки сварилися і тягли чобіт одна від одної, підійшов німець і забрав ті чоботи собі. Жінки відразу ж перестали лаятись і кинулися хапати те, що залишилося на бричці.

Отак селяни у війну і добували собі харчі й одяг, так і виживали. Десь трішки загавишся — і залишишся «з носом»: усе розметуть інші, незважаючи ні на які страхи чи заборони. Отака вона, війна!