Українські «амазонки» раніше і тепер

Деякі вчені вважають, що батьківщиною «амазонок» є саме південна Україна. Збереглися історичні згадки про слов’янських жінок-воїнів. Скажімо, візантійський патріарх Никифор, змальовуючи битву ромеїв з аварсько-слов’янським військом, що відбулася 626 року під Константинополем, зазначає, що «серед тіл загиблих знаходили жінок-склавинок». А склавини — це давні слов’яни. Давньоруські літописи описують життя переважно чоловіків. Усна ж народна творчість містить згадки і про жінок-воїнів. Наприклад, із фольклорних джерел постають такі прекрасні образи, як Настасія Микулична — дружина богатиря Добрині, Настасія-королівна — дружина богатиря Дуная та інші. Билини розповідають, що в київського князя Володимира бенкетують «поляниці, дівчата молодецькі». Слово «поляниці» оповідач пояснює так: «Це були молодецькі воїни-жінки, богатирського роду, воїнству навчені».

***

Якось, гортаючи підшивку «Кримської світлиці», звернув увагу на фото колоритної козачки в папасі, шароварах і з шаблюкою. Виявилося, що це уродженка Криму Харитина Пекарчук, яка сто років тому воювала за Україну. І вороги тепер будуть стверджувати, що півострів «ісконно русскій»? Де ж він «русскій», коли навіть корінна кримчанка боролася проти ненависної імперії з шаблюкою в руках? Фото Харитини Пекарчук якраз і фіксує факт участі новітніх амазонок у війнах ХХ століття. Писав про мужніх підпільниць Холодного Яру і письменник, учасник тогочасних боїв за Україну Юрій Горліс-Горський. Мотивовані жінки анітрохи не поступалися чоловікам. Мало того, траплялося, що й командували ними. Cкажімо, Олександра Соколовська (легендарна отаманша «Маруся»), за переконливими свідченнями Василя Шкляра, була реальною історичною особою, вчителькою гімназії. Знаємо про неї більше завдяки його роману: «Ви думаєте, мені подобається проливати кров? Я вчителька, і брати мої були вчителями. Ми не збиралися убивати. Але прийшов завойовник, і тут уже є одна правда: або він тебе, або ти його. Інакше не буває», — так пояснювала «Маруся» свою мотивацію побратимам.

***

Подібне повторилося і в роки Другої світової війни. Відчайдушна Віра Гісяк за стилем поведінки і кількістю пригод трохи нагадує Горліса-Горського чи Євгена Стахіва. Ще в школі була членом «Сокола» і «Пласту». Із 1938 року вона була у Юнацтві ОУН. 1940-го нелегально перейшла польсько-угорський кордон на Закарпаття. Згодом була заарештована угорцями і видана німцям. У Сяноку втекла з жандармерії і дісталася до Кракова. 1941 року Провід ОУН направив її в Рівне, а потім — на Полісся в Берестя і Дорогочин. Була заарештована німцями 1943-го під іменем «Віра Дякович» за зв’язок з УПА. Прикро, що невідомі обставини смерті підпільниці, та й взагалі бракує даних про її перебування на Берестейщині. Бо для нас було б вкрай цікаво знати, як почувалася галичанка в умовах підпілля на півдні нинішньої Білорусі.

***

Воюють жінки і в останній російсько-українській війні. В Іловайському котлі та Дебальцевому серед загиблих і поранених є жінки. Бо коли над Батьківщиною нависла небезпека, зібрали похідні рюкзаки й вони. Вирушила на фронт і Вікторія Дворецька, донька принципового працівника міліції, який пішов з роботи, трохи не допрацювавши до пенсії. Вікторія вдалася в батька — така ж принципова, бойова. Певний час була першим заступником командира розвідувально-диверсійної роти.

Була журналісткою, але потім опинилася в підрозділі морської піхоти Лариса Мала. Потрапила до тих морпіхів, які вийшли з Криму, бо не захотіли зраджувати Україну. Гармонійно вписалася в колектив. «Коли жінка потрапляє до чоловічого підрозділу, — говорила потім, — бійці стають більш чемними, поміркованими. Стають чоловіками з великої літери! А найвища похвала для жінки на фронті, коли її називають «побратимом» («День» № 173-174 від 28 вересня 2017 року). Мати трьох дітей Тетяна Чудновець працювала вчителькою, але пішла на фронт услід за чоловіком і сином. Оскільки сама з Вінниччини, то й позивний отримала «Подоляночка». Звісно, думками постійно з рідними: «Я дуже сумую за дітьми, особливо за своєю 4-річною донечкою... Адже коли у побратимів з їхніми дітками вдома хоча б мама, то у моєї Катрусі порід ані тата, ані мами... Але мушу бути тут, на Донбасі, заради її майбутнього, заради тисяч таких, як вона!» («День» № 86-87 від 18 травня 2018 року).

Киянка Андріана Сусак — донька підприємця. Також не змогла залишатися в тилу під час війни. 2014 року із сотнею добровольців пішла у бік Луганська. Тепер уже половини тих її побратимів немає серед живих. Киянка, родове коріння якої з Прикарпаття, а дід воював в УПА, залишалася в зоні АТО, навіть будучи вагітною. Перший поштовх сина відчула тоді, коли виїхала на бойову операцію. Була на четвертому місяці. А на п’ятому — повернулася додому, щоб народити нащадка. Якось їй приснилися загиблі побратими, які кликали до себе. Андріана відповіла: «Не можу, хлопці, в мене ж дитина...»

***

Як бачимо, не перевелися ще амазонки на українській землі. Тепер вони не лише на Півдні, як у сиву давнину, а й по всій Україні! Відроджують славу своїх попередниць. Одесит Юрій Липа писав ще 1938 року: «Власне, українка, як мало котра жінка в Європі, була зв’язана з війною і з героїчною військовістю...» Але в цій же статті він писав і про важливість материнства. Про обожнення Матері як символу єдності української нації...

З цієї війни треба зробити належні висновки. Народжувати побільше, виховувати дітей у патріотичному дусі, прищеплювати аскетизм, дбати про екологію, піднімати економіку. Станемо сильнішими, то, може, й воювати не доведеться.