Українські парадокси — від історичної амнезії

Біблійна істина: «Споконвіку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог» — стала дороговказом, потужною силою, що з єгипетських рабів зробила іудеїв, «людом героїв». «Простувати в ході духові шлях», а коли потрібно — «вмирати на шляху», — ось квінтесенція кожної нації, що хоче бути в цьому жорстокому світі!

Чи мислимо, щоб у державі Ізраїль височіли пам’ятники вавилонському цареві Навуходоносору чи гітлерівцю Адольфу Ейхману, тоді як держава Україна, наче струпами, вкрита пам’ятниками Петру І, Катерині ІІ, Леніну і Сталіну?

Хто дослухається в Україні до пророка Т. Шевченка? Запитайте пересічного хлопчика, хто такий Шевченко. Почуєте у відповідь: «Футболіст Шева». До яких тільки парадоксів призводить історична амнезія!

Напередодні Євро-2012 на відкриття термінала львівського летовища прибув високопоставлений урядовець, а місцеві можновладці вітали українського чиновника російською мовою! Тож не дивно, що два місяці по тому в Україні ухвалили горезвісний закон, за яким багато регіонів затвердили російську мову як регіональну, а по суті, другу державну, резонно міркуючи: «А навіщо їм українська мова, коли вони нею не спілкуються?»

Чи ось таке. Кілька років тому в актовому залі Львівської політехніки Вчена рада вишу присвоїла високе звання доктора honoris causa тодішньому спікерові нашого парламенту. І це тоді, коли ЗМІ рясніли повідомленнями про те, що цей спікер присвоїв працю англійського політолога про «громадянське суспільство». А потім він підписав закон про регіональні мови в Україні.

Зате колись українці були здатні на чин, листопадовий зрив, подвиги січового стрілецтва, бій під Крутами, армію УГА, Холодноярську республіку, армію УПА.

А де сьогодні їхні нащадки? То що ж ми маємо на третьому десятилітті своєї незалежності? Яка ідеологія є провідною силою, що гуртує суспільство? Де та верхівка, українська еліта, яка покликана виконувати свою історичну місію?

«...Нинішня українська антиеліта (а це не лише політики, а й чимала частина наших письменників, науковців, журналістів, викладачів та інших громадських діячів) повинна поступатися місцем національній контреліті, яка виступить антиподом, запереченням залишків колоніального верховного шару нашого соціуму...» А ще: «...Велич українського націоналізму саме в тому й полягала, що він прагнув виховати інший тип українця — не холуя, не пристосуванця, не вічного «сержанта» (нація «сержантів», як сказав Василь Стус), а лицаря і борця...» (Ігор Лосєв, «День»).

Краще не скажеш.

Володимир ГИЖИЙ, с. Зимна Вода, Львівщина