Унікальна колекція у... сільській хаті

«Пам’ять — одна з найважливіших властивостей буття, будь-якого буття: матеріального, духовного, людського... Берегти пам’ять — це наш моральний борг перед самими собою і перед нащадками. Пам’ять — наше багатство», — написав Дмитро Ліхачов. Навряд чи читав цю сентенцію російського академіка Василь Сідак з Дніпровокам’янки, що на Дніпропетровщині, якому цьогоріч 1 квітня минуло 90 років, але стверджує її усім своїм життям.

Усе життя Василя Артемовича пов’язане з рідним селом, історія якого налічує понад 360 років (за дніпропетровським істориком Іваном Стороженком першу згадку про Дніпровокам’янку — тоді Кам’яний Затон — датовано 1648 роком, а ще раніше тут тривалий час існувало ранньослов’янське поселення). Тут народився у родині сільського вчителя Артема Сідака, сюди повернувся після вимушеної восьмилітньої розлуки (остарбайтерства у Німеччині і служби в Радянській Армії), тут проробив у місцевому колгоспі садівником, агрономом, головою профкому, диспетчером. Працював, ростив доньку і двох синів, будував дім на батьківській садибі, плекав власний сад і виноградник.

Уже у зрілому віці з’явилось у нього захоплення, якому судилося стати справою життя. 1964 року, коли дніпровські води заповнили ложе Дніпродзержинського водосховища, і хвилі річкового прибою підмили береги, із глибинних шарів ґрунту почали з’являтися різноманітні свідоцтва старовини. До того ж із затоплених сіл, під натиском хвиль, стало прибивати до берега різні дивовижі. Явище це не могло не зацікавити сельчан, але в більшості з них інтерес швидко притупився і зник. Дивакуватий Сідак свої знахідки став приносити додому, по-дитячому тішитись і любовно зберігати.

«Шкода було дивитися, як пропадають небачені до цього предмети, тим паче що лежали вони відкрито, на розмитому хвилями березі. Ці старожитності могли б опинитися в руках у перекупників і міняйл або згинути як мотлох — тож і почав збирати. У цьому мені допомагали і діти. Щовечора після роботи разом з ними проходив берегом водосховища по 5—6 км і обов’язково щось приносив додому з вимитих водою «скарбів». Про кожну знахідку занотовував — де і коли вона була знайдена», — розказує Василь Артемович.

Спочатку йому хотілося зберегти геть усе знайдене — все здавалося цінним і унікальним — і бронзовий наконечник стріли, і уламок амфори, і порцелянова таріль. Колекція розросталася з кожним днем, знахідки стали заповнювати всі порожні кутки оселі. З’явилися і перші відвідувачі — школярі, які приходили подивитися на старожитності і послухати розповідь місцевого Шлімана. Тоді ж виникла ідея створити для широкого показу постійну виставку. Для цього всі знахідки Василь Артемович систематизував за їх утилітарною ознакою, розклавши по окремих скриньках-вітринах козацькі люльки, монети, кераміку, прикраси, предмети релігійного призначення, зброю, первісні знаряддя праці тощо. Так з купи артефактів почала складатися оригінальна колекція. Її поповнювали також дарунки сельчан та жителів довколишніх сіл, які, дізнавшись про захоплення свого земляка, стали нести йому різноманітну старовину. Деякі з речей доводилося викуповувати (як старовинну ікону з місцевої церкви) або підбирати на смітнику як мотлох, що під час переїзду на нове місце проживання перед затопленням сельчани не встигли знищити — різьблене волове ярмо, скриня з петриківським розписом, прядки. Згодом на подвір’ї для своєї колекції господар зробив окрему будівлю.

3а першим — накопичувальним етапом, настав другий — осмислення, опис, класифікація знахідок. Не маючи достатніх знань, аматор почав вивчати відповідну літературу з археології, палеографії, нумізматики, античного мистецтва, історичної географії, заглибився в історію місцевого краю, свого рідного села. Необхідну літературу йому доводилося передплачувати або купувати.

На сьогодні загальна кількість предметів у колекції налічує понад дві тисячі одиниць. Усе це — залишки культурних шарів різних історичних епох, що відклалися в районі Дніпровокам’янки та її околиць, а також предмети місцевого побуту на рубежі ХІХ — ХХ століть: народний одяг, вишивки, сільськогосподарський інвентар.

Краєзнавча і популяризаторська діяльність шукача перетворила Дніпровокам’янку на один з відомих культурних центрів області. Частину свого зібрання власник передав 1993 року до Музею історії міста Дніпродзержинська.

Відомі проблеми приватних колекцій. Перша — шухляд для зберігання немає, брак приміщень для експонування, друга — майбутня доля зібрання. Колекціонер дійшов висновку про необхідність створення в селі на базі своєї колекції музею етнографії і народного побуту. За його уявою це мала б бути садиба селянина середнього достатку кінця ХІХ сторіччя із хатою і господарчими будівлями. В інтер’єрі — типовий побут селянської сім’ї, на подвір’ї — весь сільськогосподарський інвентар, в окремій будівлі — археологічна колекція.

Задум аматора суголосний точці зору професійних музейників. На думку Наталії Буланової, директора Музею історії Дніпродзержинська: «Колекцію В.А. Сідака аж ніяк не можна розглядати поза історико-топографічним контекстом місця її створення. Йдеться про перспективи заснування в селі Дніпровокам’янка нового осередку історії і культури — меморіального музею-садиби В.А. Сідака, який повинен стати туристичним центром краю, об’єднавши навколо себе такі об’єкти національної історичної спадщини, як Козацька могила ХVIII століття, поховання героя визвольної війни 1917 — 1921 рр. Свиридона Тропкa тощо. За прикладом колег зі Львівського музею історії релігії, які відкрили вже не одну філію у навколишніх селах, нелегку місію створення музею у Дніпровокам’янці може взяти на себе наш музей».

Крім колекціонування вагомий доробок невгамовного Василя Сідака — мемуаристика. Не іржавіє перо сивочолого літописця і сьогодні. Нещодавно телефоную йому, слухавку бере донька Наталя: «Батько трошки прихворів (упав з велосипеда (!) і забив руку), але щоденно сідає до столу і щось пише».

Безперечно, що такі особистості, як Василь Сідак, — золотий фонд нації і заслуговують на особливу увагу влади, пожиттєві президентські стипендії та урядові відзнаки. Тож логічним бачиться обґрунтоване клопотання двох громадських організацій Еколого-туристичного об’єднання «Орлан» і «Громадської платформи України» про нагородження Сідака Василя Артемовича за особистий вагомий внесок у збереження історико-культурної спадщини рідного краю та у зв’язку з 90-літтям орденом «За заслуги».