Урок французької державності

Відгук на публікацію Дмитра Дроздовського «В епоху мовного похорону» («День» від 4 листопада 2010 року)

Свого часу в західній пресі промайнула сенсаційна інформація: легенді радянського дисидентського руху, одному з найперших правозахисників у колишньому Союзі РСР Олександру Гінзбургу відмовлено в одержанні французького громадянства на тій підставі, що він нібито погано говорить французькою, не вміє ні писати, ні читати цією мовою. А тому не може вважатися асимільованим у французьке суспільство.

Це особливо яскравий приклад того, як велика держава дбає про себе, і насамперед про свою мову та культуру. Це сфера, де компромісів, як бачимо, бути не може. Для цього Національні збори та сенат Франції 4 серпня 1994 року, згідно з рішенням Конституційної Ради, ухвалили закон про вживання французької мови. Президент Республіки підписав його без вагання.

Ось декілька цитат з нього:

1. Французька мова як державна мова, згідно з Конституцією, є важливою складовою самобутності та національного надбання Франції. Вона є мовою навчання, праці, обмінів у всіх сферах суспільного життя...

2. Вживання французької мови є обов’язковим у назвах, оголошеннях про пропозиції, презентації, в описах способів використання, умов гарантії товару, виробу або послуги, а також у рахунках та квитанціях.

3. Будь-який напис або оголошення, розміщені на шляхах, у місцях загального користування та громадському транспорті і призначені для інформації публіки, мають бути виконані французькою мовою...

5. Французькою мовою складаються тексти угод, незалежно від їхнього змісту та форми, сторонами, що є юридичними особами публічного права чи приватними особами, які виконують публічні функції. У цих угодах не повинні вживатися вислови чи терміни іноземною мовою, якщо існує аналогічний французький вислів чи термін...

11.1. Французька мова є мовою навчання, екзаменів та конкурсів, а також мовою дисертацій, дипломних робіт у державних і приватних навчальних закладах, за винятком випадків, виправданих необхідністю вивчення регіональних чи іноземних мов та культур, або коли викладачами є асоційовані чи запрошені іноземні професори.

11.2. Вивчення французької мови та знання двох інших мов входить до основної мети навчання...

На жаль, нема змоги зацитувати всі статті цього закону, але, згідно з ним, французька мова, нагадую, проголошена державною, а тому є обов’язковою для всіх офіційних, комерційних, рекламних, наукових документів, оголошень, інструкцій, настанов та повідомлень. Радіо, телебачення, кіно не можуть користуватися іншими мовами, окрім державної, тобто французької. За порушення цього закону одразу ж накладали штраф до 9 тисяч доларів або ув’язнювали до 6 місяців.

У нас же Закон про державну мову ухвалено про людське око. Адміністрація Президента та й він сам, по суті, двомовні. Верховна Рада — демонстративно двомовна. Чимало депутатів хизуються тим, що публічно зневажають українську мову. Чи не кожен другий міністр в уряді ледве добирає українські слова. А є ж цілі регіони, де й досі українські школи фактично зневажено, а отже — там зневажено й державну мову.

«Українська мова, українська культура, книговидання опинилися у трагічному стані. Мабуть, за всю історію переслідування українського слова різними поневолювачами такого занепаду того, що для кожного українця є найсвятішим, ще не було. У державі ведеться якась дивна політика національного знедуховлення нашого народу, формується людина-безбатченко, яка не знатиме, ані хто вона така, яке її місце у власній державі, ані того, що вона має обстоювати інтереси свого народу і своєї держави не через власні вигоди і користь, а через високу громадянську свідомість й переконаність», — відзначають учасники ІІ Всесвітнього форуму українців.

І справді, десь 80 відсотків ефірного простору України є російськомовним, а почасти й відверто антиукраїнським, антидержавним. Чи не всі молодіжні телепередачі, а надто розважальні та поп-естрадні — русифіковані. Таким чином, активна денаціоналізація української молоді триває. Мову народу і його культуру зневажають і далі. Чи узгоджується це з буквою та духом закону про державну мову нашої країни? Звичайно, ні.

Ледь животіють і наші бібліотеки. Українська книжка якщо не зовсім зникла з книгарень, навіть у Києві, то принаймні вона там усе ще досить рідкісний гість. Уже й навіть у Львові книги рідною мовою займають на прилавках дуже скромне місце. Нас затягує не тільки економічна, а й національна криза.

Щоб уявити, що таке справжні мовні утиски, озирнімося на наше недавнє співжиття з «великим братнім народом» у його державі — на те, як послідовно й безжально нищили нашу мову в Російській імперії. Не одне століття нищили, — а вона все-таки вистояла.

1720 р. — указ Петра І про заборону книгодрукування українською мовою та вилучення українських текстів із церковних текстів. Навіть молитися Богові рідною мовою не давали!

1763 р. — указ Катерини ІІ про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії.

1769 р. — указ Синоду Російської церкви про вилучення українських букварів зі шкіл та сімей.

1775 р. — знищення Запорозької Січі та ліквідація українських шкіл при полкових канцеляріях.

1847 р. — заборона творів Шевченка, Куліша, Костомарова.

1862 р. — закриття недільних безплатних українських шкіл для навчання дорослих грамоти, заборона надавати цензурний дозвіл духовним та популярно-освітнім книжкам українською мовою.

1876 р. — лихозвісний Емський указ Олександра ІІ-«визволителя», який фактично заборонив українське слово взагалі, внаслідок чого 1877 року в Російській імперії не з’явилося жодної української книжки.

1895 р. — вийшла повна заборона на українські книжки для дітей.

Оце й стало початком того вбивчого лінгвоциду, котрий і досі дуже гірко дається взнаки та й уже знову впроваджується в Україні. Видимий прояв його — скалічена лексика, дефіцит термінології як у гуманітарній, так і в технічній та природничій сферах, прищеплене українському етносові й виплекане імперією уявлення про меншовартість у мовному питанні, що й досі негативно впливає на внутрішню та зовнішню політику молодої української держави.

То, за логікою історичної справедливості, чи не виникне в незалежній Україні масовий рух за те, щоб у відповідь на приниження нашої державної мови видати ідентичний Емському указ щодо мови великоросів?